безлюдну пустиню або закопана в землю вона перестала б бути капіталом. Не є капі¬талістом власник величезних необроблених полів в американ¬ських степах чи власник золота на дні моря. Отже, при визна¬ченні суті капіталу Франко виходив з того, що капітал передба¬чає найману працю, робітника без засобів виробництва. Виходячи з цього марксистського принципу, Франко розкривав суть відно¬син праці й капіталу.
Розумів Франко і марксистське визначення класової природи категорії капіталу. Капітал Франко характеризував як нагрома¬джену працю і, головне, чужу працю, результат експлуатації ро¬бітників. «Капітали, — писав він, — ... постали з праці багатьох людей і багатьох поколінь... Великі капітали в руках... одиниць могли постати тільки через визиск праці інших, себто через ча¬стинне привласнення того, що інші виробили... Славетний німецький соціаліст Карл Маркс ясно довів, що саме з... додаткових вартостей, урваних від робітників, постали всі капітали». Разом з тим, Франко розглядав капітал як ворожу силу, що протистоїть робітникові. Цим і підкреслена класова природа капіталу.
Франко, виходячи з «Капіталу» К. Маркса, дав аналіз частин капіталу, що відіграють різну роль у процесі виробництва додат¬кової вартості. До українського перекладу 24-го розділу першого тома «Капіталу» К. Маркса він зробив примітку, що свідчить про повне розуміння ним суті і значення Марксового поділу капіталу на сталий і змінний. Він писав: «Відомо, що Маркс ділить капі¬тал на сталий і змінний, в залежності від того — змінюється чи не змінюється його вартість в процесі вироб¬ництва. Отже, машини, сировина, фабричні будівлі і т. д. це капітал сталий, тому що виробництво не вносить змін в загальну суму його вартості. Між тим, інша частина капіталу, якраз та, що йде на наймання і утримання робітника і міститься в понятті заробітної плати, це змінний капітал, тому що в кожному про¬цесі виробництва капіталіст здобуває з нього більше, ніж витра¬тив. Робітник створює вартість більшу, ніж та, яку він одержав в формі заробітної плати». Наведена примітка дозволяє сказа¬ти, що Франко йшов по шляху усвідомлення поняття органічної будови капіталу, що розкриває особливу роль змінного капіталу, який іде на купівлю робочої сили. Тут Франко ще раз підкреслив, що експлуатація найманих робітників капіталістами — ось справжнє джерело додаткової вартості.
Хоч у висловлюваннях Франка про капітал зустрічаються тлу¬мачення капіталу, близькі натуралістичному (наприклад, таке твердження, що «продукційні речі завсіди є капітал», вживання терміну «капітал» і «засоби виробництва» як тотожних понять), він був глибоко переконаний в історично перехідному характерові такого ладу, при якому зосередження в руках меншості засобів виробництва є знаряддям безпощадної експлуатації трудящої більшості. Розкриваючи класовий характер капіталу, Франко робив революційні висновки. «А тому, що капітал, — писав він,— с не що інше, як тільки результат праці робітників, нагромадже¬ної, можна сказати, праці, і тому, отже, капітал повинен нале¬жати всьому трудовому суспільству, а не одному лише класу капіталістів. Тоді, коли настане оця необхідна зміна, коли ка¬пітал з рук приватних, до яких попав шляхом грабунку і експлуа¬тації, повернеться знов в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді якраз і буде одночасно поворот до природ¬ного стану, єдино справедливого». Як ключ для розкриття механізму капіталістичної експлуатації Франко використав елементи вчення Маркса про додаткову вартість.
Для розкриття суті додаткової вартості, як відомо, першо¬рядне значення має розуміння того, що наймання робітника ка¬піталістом є не що інше, як купівля-продаж товару — робочої сили. Франко правильно відрізняв термін «робоча сила» як су¬купність фізичних і духовних здібностей людини і «праця» як застосування цих здібностей в процесі виготовлення матеріаль¬них благ. Проте, говорячи про наймання робітника капіталістом, як купівлю-продаж товару, Франко вживав і термін «робоча сила» і термін «праця». Розглядаючи працю як товар, Франко мав на увазі не працю у живому вигляді, а працю як робочу си¬лу, існуючу до здійснення процесу виробництва. Інколи він го¬ворив про працю як товар і в тому розумінні, в якому повинен був говорити про продукт праці. Звичайно, велике значення в цьому відношенні мало те, що свої роботи Франко писав для робітників. Бажаючи на підставі елементарних економічних ос¬нов показати робітничому класові суть капіталістичної експлуа¬тації, він, очевидно, користувався найбільш зрозумілими для ро¬бітників термінами.
При з'ясуванні суті найманої праці Франко виходив з того марксистського положення, що обмін між власником засобів ви¬робництва і власником робочої сили відбувається на основі обмі¬ну еквівалентів. Як і всі товари, робоча сила продається по перній ціні, в основі якої лежить вартість цього товару. «Торгова ціна праці, так як і ціна кожного товару, — писав Франко, — означена звичайними економічними правилами, з котрих найваж¬ніше — кошт витворення товару, т. є. в тім разі — кошт удер¬жання робітника і його робочої сили».
Хоч Франко не дуже ясно і точно вживав поняття «праця» і «робоча сила», проте вартість того і другого зводив завжди до вартості робочої сили. Тут він, очевидно, спирався на перші еко¬номічні праці Маркса. У обмін між робітником і капіталістом, писав Маркс, вступають «з одного боку, уречевлена праця в її найзагальнішій суспільній формі, тобто в формі грошей, а з другого боку — праця, що існує ще тільки в формі сили, купується і продається тут споживання цієї сили, тобто сама праця, хоч вартість товару, що продається, не є вартість праці (ірраціональ¬ний вираз), а вартість робочої сили».
Франко виходив з марксистського положення про походження додаткової вартості в сфері виробництва товарів. Передумову ка піталістичної експлуатації він бачив у тому, що «праця люд¬ська, це не є звичайний товар. Це товар живий, котрий має оту властивість, що надає вартість другим предметам, і надає її більше, ніж скільки сам коштує... Робітник в тім часі, на котрий найнявся, витворює далеко більше, ніж скільки виносить його плата».
Додаткову вартість розглядав Франко як надлишок праці, яку віддає робітник капіталістові понад ту кількість праці, яку ро¬бітник одержує у вигляді зарплати. «Беручи до уваги,—гово¬риться у «Програмі галицьких соціалістів», автором якої був і Франко,—що вартість створеного товару можна виразити якою то кількістю суспільної праці, яка в ньому міститься, тобто су¬спільне необхідним робочим часом, витраченим на це виробництво, а робітник, як сказано, одержує лише стільки, скільки необхідно для його життя, то деяка частина цієї праці, вміщеної в створеному товарі, остається незаплаченою, становлячи ту додат¬кову вартість, яка залишається в руках капіталіс¬тів». Отже, додаткова вартість розглядалась тут як результат неоплаченої праці робітника.
Багато правильних думок висловив І. Франко відносно матеріального виробництва, вважаючи економічні відноси¬ни справжнім мотором суспільного розвитку. Однак всупе¬реч марксизму поряд із визнанням вирішальної ролі матеріальних, економічних умов у розвитку суспільства І. Франко великого значення надавав ролі ідей, освіти, культури.
Близькими до марксистських були погляди І. Франка на класову структуру суспільства. Він розглядав класи як історичну категорію і вважав приватну власність матері¬альною основою поділу суспільства на класи. Класову бо¬ротьбу в суспільстві він вважав рушійною силою його роз¬витку. Тільки захист інтересів трудящих класів, підкреслю¬вав Франко у праці «Робітники і трудівники», входить у «нашу програму», про них тільки говоримо і їм тільки пе¬редусім бажаємо добра.
Проте І. Франко своєрідно розумів природу робітничого класу і селянства. Він підходив до класового поділу суспі¬льства з точки зору виділення тих класів, що виробляють матеріальні блага, й тих, що лише їх споживають. Під тер¬міном «робітник», «пролетар» він об'єднував і робітників, і ремісників, і дрібних підприємців, і селян. «Таким чином,— писав І. Франко,— декількаморговий селянин і дрібний ре¬місничий майстер це також робітники, це — пролетаріат». До робітничого класу він відносив усіх тих, хто працював «в поті чола», включаючи демократично настроєну інтелі¬генцію.
Аналізуючи питання про роль машин у розвитку капіталістичного суспільства, І. Франко виходив із того, що машини є могутнім знаряддям технічного прогресу, але для «робітників-пролетаріїв вони стали новим і страшенно по¬тужним засобом притиску і визискування».
У процесі аналізу аграрних відносин Франко формулює суть диференціальної ренти І, диференціальної ренти II, а також абсолютної капіталістичної земельної ренти, хоча не розглядає земельну ренту як особливу форму додаткової вартості. Найбільше його цікавила проблема ліквідації приватної власності на землю. Він був глибоко перекона¬ний у перевагах великого виробництва перед дрібним сіль¬ським господарством. Але форма реалізації суспільної власності відрізнялася у нього від положень теорії Маркса. «Трудно детально передбачити,— писав І. Франко у 1880 р.,—в який спосіб відбудеться вивласнення всіх капі¬талістів і перехід знарядь праці на загальну власність, але з того, що зараз бачимо, можна припустити, що воно відбу¬деться без насильства». Розвиваючи ці думки в 90-ті роки XIX ст. та на початку XX ст., він у розумінні еволюції форм власності у сільському господарстві наближався до позиції західної соціал-демократії.
Подібно до своїх видатних попе¬редників соціалістів-утопістів, Луйо Блана та Фердінанда Лассаля, почасти М. Чернишевського та революційних народ¬ників саме у виробничому кооперуванні трудящих він бачить один з найдієвіших засобів на шляху "до матеріаль¬ного добробуту всіх робітничих людей та усунення всякого визискування економічного". Тільки велике колектив¬не землеробство, переконаний Франко, відкриває можли¬вості перетворити