Етапи розвитку валюти

фінансо-во-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свої валютно-економічний потенціали, стали тіснити амери-канського партнера.

Долар поступово втрачає монопольне положення у валютних відношеннях. Марка ФРН, швейцарський франк, інші західноєвропейські валюти і японська єна суперничають із ним на валютних ринках, використовуються як міжнародний платіжний і резервний засіб. Якщо частка долара в офіційних валютних резервах поступово знижувалася (із 84,5 до 73,1% у 1973-1980 р.), то відповідно підвищу-валася частка марки ФРН (із 6,7 до 14%), японської єни (із 0 до 3.7%), швейцар-ського франка (із 1,4 до 4,1%). Зникла економічна і валютна залежність країн За-хідної Європи від США, характерна для перших повоєнних років. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виникнув новий центр валютної сили у вигляді ЄЕС, що суперничає зі США і Японією.

Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, це призвело до величезного збільшення їх короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових накопичень іноземних банків. “Доларовий голод” замінився “доларовим пересиченням”. Надлишок доларів у вигляді лавини “гарячих” грошей періодично обрушувався то на одну, то на іншу країну, викли-каючи валютні потрясіння і втечу від долара.

З кінця 60-х років наступив кризис Бреттон-вудськоъ валютної системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати умовам виро-бництва, світової торгівлі і співвідношенню сил, що змінилася, у світі. Сутність кризи Бреттон-вудськоъ системи полягає в протиріччі між інтернаціональним ха-рактером МЕО і використанням для їхнього здійснення національних валют, схи-льних знеціненню.

Причини кризи Бреттон-вудськоъ валютної системи можна уявити у вигляді ланцюжка взаємообумовлених факторів:

1. Нестійкість і протиріччя економіки. Початок валютної кризи в 1967 р. співпав з уповільненням економічного росту. Світова циклічна криза охопила економіку Заходу в 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 р.

2. Посилення інфляції негативно впливало на світові ціни і конкурентноздат-ність фірм заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей. Різноманіт-ні темпи інфляції в різних країнах впливали на динаміку курсу валют, а зниження купівельної спроможності грошей створювало умови для “курсових перекосів”.

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (особливо Великобританії, США) і активне сальдо інших (ФРН, Японії) по-силювали різкі коливання курсів валют відповідно униз і нагору.

4. Невідповідність принципів Бреттон-вудської системи співвідношенню сил, що змінилося, на світовій арені. Валютна система, заснована на міжнародному використанні схильних знеціненню національних валют - долара і почасти фунта стерлінгів, зайшла в суперечність з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя Бреттон-вудської системи посилювалося в міру ослаблення еконо-мічних позицій США і Великобританії, що погашали дефіцит своїх платіжних балансів національними валютами, зловживаючи їхнім статусом резервних ва-лют. У результаті була підірвана стійкість резервних валют.

Право власників доларових авуарів обмінювати їх на золото зайшло в супе-речність із можливістю США виконувати це зобов'язання. Їх зовнішня коротко-строкова заборгованість збільшилася в 8.5 разу за 1949-1971 р., а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 разу. Слідством американської політики “дефіциту без сліз” явився підрив довіри до долара. Занижена в інтересах США офіційна ціна золота, що служила базою золотих і валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни. Міждержавне регулювання її виявилося неспроможним. У ре-зультаті штучні золоті паритети втратили сенс. Це протиріччя збільшувалося за-взятою відмовою США до 1971 р. девальвувати свою валюту. Режим фіксованих паритетів і курсів валют збільшив “курсові перекоси”. Відповідно до Бреттон-вудської угоди центральні банки були вимушені здійснювати валютну інтервен-цію з використанням долара навіть на шкоду національним інтересам. Тим самим США переклали на інші країни турботу про підтримку курсу долара, що загост-рювало міждержавні протиріччя.

Оскільки Стомившись МВФ припускав лише разові девальвації і ревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування “гарячих” грошей, спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу сильних валют. Міждержа-вне валютне регулювання через МВФ виявилося майже безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.

Принцип американоцентризму, на якому була заснована Бреттон-вудська си-стема, перестав відповідати новому розставлянню сил із виникненням трьох сві-тових центрів: США - Західна Європа - Японія. Використання США статусу до-лара як резервної валюти для розширення своєї зовнішньоекономічної і військо-во-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавні розбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються.

5. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в іно-земні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей колосальний ринок до-ларів “без батьківщини” (750 млрд. долл., або 80% обсягу євроринку, у 1981 р. проти 2 млрд. долл. у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи Бреттон-вудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, по-глинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові операції, пришвид-шуючи стихійне прямування “гарячих” грошей між країнами, загострили валютну кризу.

6. Роль транснаціональних корпорацій, що дезорганізує, (ТНК) у валютній сфері: ТНК мають у своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в різних валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних банків, вислизують від національного контролю й у погоні за прибутками беруть участь у валютній спекуляції, надаючи їй грандіозний розмах. Крім загальних іс-нували специфічні причини, властивим окремим етапам розвитку кризи Бреттон-вудської системи.

Прояви кризи Бреттон-вудської валютної системи приймали такі форми:

- “валютна лихоманка” - переміщення “гарячих” грошей, масовий продаж хитливих валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют - кандидатів на рева-львацію;

- “золота лихоманка” - утеча від нестабільних валют до золота і періодичне підвищення його ціни;

- паніка на фондових біржах і падіння курсів цінних паперів у чеканні зміни курсу валют;

- загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якос-ті;

- масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);

- активна валютна інтервенція центральних банків, у тім числі колективна;

- різкі коливання офіційних золотих-валютних резервів;

- використання іноземних кредитів і запозичень у МВФ для підтримки ва-лют;

- порушення структурних принципів Бреттон-вудської системи;

- активізація національного і міждержавного валютного регулювання;

- посилення двох тенденцій у міжнародних економічних і валютних відно-шеннях - співробітництва і протиріч, що періодично переростають у торгову і ва-лютну війни.

Валютна криза розвивалася хвилеподібно, вражаючи то одну, то іншу країну в різний час і з різною силою. Криза Бреттон-вудської системи досягла кульміна-ційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара співпала із тривалою депресією в США після еко-номічної кризи 1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельна спроможність до-лара впала на 2/3 у середині 1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет. Сукупний дефіцит платіжного балансу по поточних опера-ціях США склав 71,7 млрд. долл. за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня забо-ргованість країни збільшилася з 7,6 млрд. долл. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 разу офіційний золотий запас, що скоротився за ці періоди з 24,6 млрд. до 10,2 млрд. долл.

Криза американської валюти висловився в масовому продажі її за золото і стійкі валюти, падінні курсу. Євродолари, що безконтрольно кочують, наводнили валютні ринки Західної Європи і Японії.

Центральні банки цих країн були змушені скуповувати їх для підтримки кур-сів своїх валют у встановлених МВФ межах. Криза долара викликала політичну форму виступів країн (особливо Франції) проти привілею США. який покривали дефіцит платіжного балансу національною валютою. Франція обміняла в казна-чействі США 3.5 млрд. долл. на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-х років конверсія долара в золото стала фікцією: у 1970 1.50 млрд. доларових авуарів протистояли лише 11 млрд. долл. офіційних золотих резервів.

США прийняли ряд заходів для порятунку Бреттон-вудської системи в 60-х роках.

1. Притягнення валютних ресурсів з інших країн. Доларові баланси були час-тково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про операції “своп” (2,3 млрд. долл. - у 1965 р., 11.3 млрд. долл. - у 1970 р.) між Федеральним резерв-ним банком Нью-Йорка і рядом іноземних центральних банків.

2. Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в американсь-кому казначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у долари всупереч Статуту. Головні центральні банки створили золотий пул (1962 р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня 1968 р. увели подвійний ринок зо-лота.

3. Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. долл.) і генеральна угода 10 країн-членів Фонду і Швейцарії про позики Фонду (6 млрд. долл.). випуск