Етапи розвитку валюти

випуск СДР у 1970 р. із метою покриття дефіциту платіжних балансів.

США завзято опиралося проведенню назрілої девальвації долара і наполяга-ли на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні 1971 р. була здійснена ревальвація швейцарського франка і австрійського шилінга, впроваджений змін-ний курс валют ФРН. Нідерландів, що призвело до фактичного знецінення долара на 6-8%. Схована девальвація влаштовувала США, тому що вона не відбивалася настільки пагубно на престижу резервної валюти, як офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників. США перейшли до політики протекціонізму. 15 серпня 1971 р. були оголошені надзвичайні заходи по порятунку долара: припинений розмін доларів на золото для іноземних центральних банків (“золоте ембарго”), впроваджена додаткова 10%-ве імпортне мито. США встали на шлях торгової і валютної війни. Наплив доларів в країни Західної Європи і Японії викликав масо-вий перехід до плаваючих валютних курсів і тим самим спекулятивну атаку їхніх зміцнілих валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикла-дом Бельгії, де він функціонував із 1952 р. Країни Західної Європи стали відкриті виступати проти привілейованого положення долара у світовій валютній системі.

Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонсь-кою угодою “групи десятьох”. Була досягнута домовленість по таких пунктах: 1) девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (із 35 до 38 долл. за унцію); 2) ревальвація ряду валют; 3) розширення меж коливань валютних курсів із (1 до (2,25% від їхніх паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів; 4) скасування 10%-го мита в США. Але США не взяли зобов'язання відновити конвертованість долара в золото і брати участь у валютній інтервенції. Тим самим вони зберегли привілейований статус долара, нині матеріально не підкріплений.

Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р. Никсоном 3 квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Девальвація долара викликала ланцюгову реакцію: на кі-нець 1971 р. 96 із 118 країн - членів МВФ установили новий курс валют до дола-ра, причому курс 50 валют був у різноманітному ступені підвищений.

Вашингтонська угода тимчасово згладила протиріччя, але не знищило їх. Влітку 1972 р. уведений змінний курс фунта стерлінгів, що означало його факти-чну девальвацію на 6-8%. Це ускладнило відношення Великобританії з ЄЕС оскі-льки вона порушила угоду країн “Загального ринку” про звуження меж коливань курсів валют до (1,125%. Великобританія була вимушена компенсувати збиток власникам стерлінгових авуарів і ввести доларову, а з квітня 1974 р. – багатова-лютну обмовку в якості гарантії збереження їхньої вартості. Були посилені валю-тні обмеження, щоб стримати втечу капіталів за кордон. Фунт стерлінгів утратив статус резервної валюти.

У лютому - березні 1973 р. валютна криза знову обрушилася на долар. По-штовхом явилася нестійкість італійської ліри, що призвело до введення в Італії подвійного валютного ринку (із 22 січня 1973 р. по 22 березня 1974 р.) за прикла-дом Бельгії і Франції. “Золота лихоманка” і підвищення ринкової ціни золота знову оголили слабість долара. Проте на відміну від 1971 р. США не вдалося до-могтися ревальвації валют країн Західної Європи і Японії. 12 лютого 1973 р. була проведена повторна девальвація долара на 10% і підвищена офіційна ціна золота на 11,1 % (із 38 до 42,22 долл. за унцію). Масовий продаж доларів привів до тим-часового закриття провідних валютних ринків.

Новий консенсус - перехід до плаваючих валютних курсів із березня 1973 р. - виправив “курсові перекоси” і зняв напругу на валютних ринках.

Шість країн “Загального ринку” скасували зовнішні межі узгоджених коли-вань курсів своїх валют до долара й інших валют. Відкріплення “європейської ва-лютної змії” від долара призвело до виникнення своєрідної валютної зони на чолі з маркою ФРН. Це свідчило про формування західноєвропейської зони валютної стабільності в противагу нестабільному долару, що прискорило розпад Бреттон-вудської системи.

Підвищення цін на нафту наприкінці 1973 р. привело до збільшення дефіци-ту платіжних балансів по поточних операціях промислово розвитих країн. Різко впав курс валют країн Західної Європи і Японії. Відбулося тимчасове підвищення курсу долара, тому що США були краще забезпечені енергоресурсами, ніж їхні конкуренти, і проявився, хоча і не відразу, позитивний вплив двох його девальва-цій на платіжний баланс країни. Валютна криза переплелася зі світовою економі-чною кризою в 1974-1975 р., що підсилило коливання курсових співвідношень. Курс долара падав протягом 70-х років, за винятком короткочасних періодів його підвищення. Укриваючи національною валютою дефіцит поточних операцій пла-тіжного балансу, США сприяли накачуванню в міжнародний обіг доларів. У ре-зультаті інші країни стали “кредиторами поневолі” стосовно США. У XIX ст. по-дібний валютно-фінансовий метод застосовувала Англія, користуючи привілейо-ваним становищем фунта стерлінгів у міжнародних валютних відношеннях.

Валютна криза, дезорганізуючи економіку, утруднюючи зовнішню торгівлю, посилюючи нестабільність валют, породжує важкі соціально-економічні наслід-ки. Це виявляється в збільшенні безробіття, заморожуванні заробітної плати, рос-ті дорожнечі. Ревальвація супроводжується зменшенням зайнятості в експортних галузях, а девальвація, подорожуючи імпорт, сприяє росту цін у країні. Програми валютної стабілізації зводяться в кінцевому рахунку до жорсткої економії за ра-хунок працюючих і орієнтації виробництва на експорт. Відцентрової тенденції, що відбиває міждержавні розбіжності, протистоїть тенденція до валютного спів-робітництва.

4. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І СУЧАСНІ ВАЛЮТНІ ПРО-БЛЕМИ

Криза Бреттон-вудської валютної системи породив достаток проектів валют-ної реформи: від проектів створення колективної резервної одиниці, випуску сві-тової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення золотого стандар-ту. Їхньою теоретичною основою служили неокейнсианські і неокласичні конце-пції. На рубежі 60 - 70-х років проявилася криза кейнсианьства, на якому було за-сновано валютне регулювання в рамках Бреттон-вудської системи. У цьому зв'яз-ку активізувалися неокласики. Вони орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютних відношеннях аж до відновлення золотого стандарту. Ба-тьківщиною неометаллизма була Франція в 60-х роках, а основоположником - Ж. Рюефф.

Прихильники монетаризма виступали за ринкове регулювання проти держа-вного втручання, воскрешали ідеї автоматичного саморегулювання платіжного балансу, пропонували ввести режим плаваючих валютних курсів (М. Фридман, Ф. Махлуп і ін.). Неокейнсианьці зробили поворот до запереченого раніше ідеї Дж. М. Кейнса про створення інтернаціональної валюти (ідея якої вперше була прого-лошена в плані валютної системи Кейнса) типу “банкор” (Р. Триффин, У. Мартін і ін.). США взяли курс на остаточну демонетизацію золота і створення міжнарод-ного ліквідного засобу з метою підтримки позицій долара. Західна Європа, особ-ливо Франція, прагнула обмежити гегемонію долара і розширити кредити МВФ.

Пошуки виходу з валютної кризи велися довго спочатку в академічних, а по-тім у правлячих колах і численних комітетах. “Комітет двадцятьох” МВФ підго-тував у 1972- -1974 рр. проект реформи світової валютної системи.

Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ у Кингстоні (Ямайка) і ратифікова-не необхідною більшістю країн-членів у квітні 1978 р. друга зміна Статуту МВФ оформили такі принципи четвертої світової валютної системи.

1. Введено стандарт СДР замість золото-девизного стандарту. Угода про створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (по проекту О. Еммингера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перша зміна Ста-туту МВФ, зв'язана з випуском СДР, ввійшла в силу 28 липня 1969 р.

2. Юридично завершена демонетизація золота: скасовані його офіційна ціна, золоті паритети. Припинено розмін доларів на золото. По Ямайській угоді золото не повинно служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів.

3. Країнам надане право вибору будь-якого режиму валютного курсу.

4. МВФ, що зберігся на уламках Бреттон-вудської системи, покликаний під-силити міждержавне валютне регулювання.

Як завжди зберігається спадкоємний зв'язок нової світової валютної системи з попередньої. Ця закономірність виявляється при зіставленні Ямайської і Брет-тон-вудської валютних систем. За стандартом СДР ховається доларовий стандарт. Хоча посилюється тенденція до валютного плюралізму, поки відсутня альтерна-тива долару як головному міжнародному платіжному і резервному засобу; золото юридично демонетизировано, але фактично зберігає роль валютного товару в мо-дифікованій формі; у спадщину від Бреттон-вудської системи залишився МВФ, що здійснює міждержавне валютне регулювання. За задумом Ямайська валютна система повинна бути більш гнучкою, ніж Бреттон-вудська, і більш еластично пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Проте деяк валютна система періодично відчуває кризові потрясіння. Ведуться пошуки шляхів її удосконалювання з метою рішення основних валютних проблем.

Результати функціонування СДР із 1970 р. свідчать про те, що вони далекі від світових грошей. Більш того, виникнув ряд проблем: 1) емісії і розподілу, 2) забезпечення, 3) методу визначення курсу, 4) сфери використання СДР. Характер емісії СДР не еластичний і не пов'язаний із реальними потребами міжнародних розрахунків. За рішенням країн-членів при наявності 85% голосів членів Вико-навчої ради МВФ випускає заздалегідь установлені суми на визначений період. Перша емісія здійснена