Лекции по международным отношениям и внешней политике

елементом догову було створення о’єднаних збройних сил за участю західнонімецьких контингентів (тобто процес ремілітаризації почався) Ідея була така – створюється так звана Європейська армія, яка буде підпорядковуватись не урядам країн, а спеціально створеному Комісаріату, тобто наднаціональному органу. Але Французькі національні збори не ратифікували цей договір (хоча саме Франція його ініціювала).

В жовтні 1954 року було підписано договір про створення Західноєвропейського союзу і підписується протокол про приєднання ФРН до НАТО за умов: ФРН не буде застосовувати силу для об’єднання Німеччини і не буде виробляти зброю масового знищення. Але цю угоду треба було ратифікувати. СРСР схаменувся (а до 1955 року контактів між СРСР та ФРН майже не було) і 25 січня 1955 року, розуміючи що договір буде підписано не скоро, виходить указ Верховної Ради СРСР про припинення війни з Німеччиною. А в вересні 1955 року, після візиту Аденауера до Мовскви, між СРСР та ФРН встановлюються дипломатисчні відносини. Підписуючи договір про встановлення дипломатичних відносин, Аденауер підкресли, що це не означає визнання територіальних змін обох країн, і наполягав та тому, що він представляє весь німецький народ, а не лише ФРН. На закріплення цієї позиції, в грудні 1955 з’являється доктрина Ханштейна (статсекретар МЗС): всяка держава, яка встановить дипломатині відносини з НДР, автоматично розриває іх з ФРН (виняток було зроблено лише для СРСР): були розірвані дипломатичні відносини з Кубою, Югославією та Занзібаром.

Однак залишалося ще питання Західного Берліну. Хрущов у своїх мемуарах писав: “Що я повинен був робити? Тільки у липні 1961 року НДР залишило 30 тис. людей”. Західний Берлін було поділено. Існували так звані адміністративні кордони, але проблем пробратися в Західний Берлін із Східного не було. Тому було вирішено побудувати посилений кордон між Західним та Східним Берліном. В ніч на неділю, коли люди були за містом, було побудовано кордон спочатку з колючого дроту, а пізніше – бетонну стіну. Середня висота муру – 2,5 м. Загальна довжина – 16 км. Насправді це було 2 стіни, між ними були закладені міни, весь простір прострілювався.

Коли Кеннеді приїхав в Берлін, він досить влучно сказав, що “стіна – це саме мерзотне і переконливе свідоцтво провалу комуністичної системи”.

Країни Південної і Південно-східної Азії в міжнародних відносинах.

1. Проголошення незалежності Індії.

2. Проблема Кашміру в міжнародних відносинах.

3. Індо-Китайський прикордонний конфлікт 1962 року.

4. Створення Бангладеш.

Однією з характерних рис післявоєнного устрою окрім намагання створювати соціалістичну систему, був атиколоніальний рух, тобто країни, скориставшись непростим станом метрополій (Великобританії, Іспанії, Франції). Найбільшу роль відіграла Індія – найбільша колоніальна країна Азії.

Навесні 1946 року, враховуючи багато факторів, такі як участь Індії у 2-й світовій війні, міжнародні фактори та неможливість утримувати Індію як колонію, уряд Великобританії вирішує надати Індії статус домініону, як перехідний. Вже серпні 1946 року в Індії було створено тимчасовий уряд під керівництвом Джавахарлара Неру. 3 липня 1947 року Великобританії приймає законопроект “Про передачу влади в Індії”. На той час віцекороль Індії Малмбеттон висуває свій план створення незалежної Індії. Він пропонує поділити Індію на 2 частини, обидві частини отримують статус домініону і називаються “Індія (в офіційних документах Індійський союз) і Пакистан. Пам’ятаючи, що в колишній території Індії було декілька князівств, які мали автономний статус, цей план мав на увазі, що керівники цих князівств, раджі, мають вибір: приєднатися до Індійського союзу, чи приєднатися до Пакистану, чи залишитися під сюзеренітетом Великобританії.

15 серпня 1947 року з’являється “Акт про незалежність Індії”. Лорд Малмбеттон запропонував поділити державу відповідно до релігійного принципу (Пакистан – мусульмани, Індія – індуїсти). Як тільки цей акт було проголошено, розпочинаються релігійні зіткнення, оскільки в Індії не було чітко визначених мусульманських чи індуїстських вулиць, сіл, регіонів. За декілька тижнів загинуло 1 млн. людей, 10 млн. біженців залишили свої оселі. Таким чином, політика “розділяй і володій”, яку провадив уряд Великобританії, спрацювала у досить кривавий спосіб.

Ще однією проблемою була економічна криза, як в Індії, так і Пакистані. Коли Індія була єдиною країною, Великобританія так планувала ї розвиток, що у Пакистані вирощувалася бавовна, а в Індії знаходилися заводи по її переробці.

Окрім всього цього виникає ще одна проблема – проблема Кашміру. Як ми пам’ятаємо, за планом Малмбеттона для князівств існував вибір, куди їм увійти. Магараджа Кашміру вирішив залишитися під сюзеренітетом Великобританії, оскільки він сам був індусом, але більшість населення – мусульмани. В цій провінції жило 3 млн. людей і вона мала стратегічне значення. 22 жовтня 1947 року Пакистан вводить свої війська на територію Кашміру, пояснюючи це тим, що більшість населення – мусульмани. Магараджа звертається по допомогу до Індії. Остання погоджується, але лише якщо Кашмір попросить приєднати його до Індійського союзу. 27 жовтня 1947 року Індія приєднує Кашмір, і звертається до Ради Безпеки ООН зі скаргою, але в квітні 1948 року Пакистан розпочинає війну проти Індії в Кашмірі. Війна тривала до 1 січня 1949 року. В липні 1949 року проходять переговори, де було вирішено поділити демаркаційною лінією Кашмір на 2 частини. На недовгий час проблема Кашміру була вирішена.

Ще одна територіальна проблема – колишні португальські колонії (анклави) на території Індії: Гоа, Діу а Даман. Індія запропонувала Португалії передати ці території Індії мирним шляхом. Португалія проголошує ці території своїми провінціями, розриває дипломатичні відносини з Індією, і звичайно відмовляє передати ці території Індії. Тоді, не без допомоги Індії, на цих територіях розпочинається рух за приєднання до Індії.

В грудні 1951 року Індія дає наказ своїм військам увійти на територію цих провінцій. Португалія направляє скаргу в ООН, але США, Великобританія, Франція виказали тільки “неспокій” з цього приводу, з іншого боку – Індія отримала допомогу країн соцтабору.

Але на цьому проблеми Індії не закінчились. Ще одне протистояння виникло між Індією і Китаєм. Питання було не стільки територіальне (оскільки мова йшла про 125 тис. кв. кілометрів Гімалаїв), як суто політичне – хто буде лідером країн, що розвиваються (це було дуже актуально на початку 60-х років). Китай вирішує будувати через цю територію Каракарумське шосе. Це був перший крок до конфлікту. Іншим кроком стало те, що у 1961 році Індія приймає 100 тис. біженців з Тибету (в тому числі Далай Ламу), які зазнали гонінь з боку Китаю.

Індія запропонувала комплексні переговори, Китай спочатку погодився, але постійно намагається залучити до цих переговорів СРСР (Восени 1962 року Мао Дзе Дун знову планував розіграти радянську карту. Але в той час СРСР був втягнутий у Карбиську кризу, і йому було не). Уряд КИтаю, залишившись насамоті, дає наказ, і його збройні сили входять до Індії. За декілька тижнів вони захопили значну територію. Вже в грудні 1962 року в Коломбо було скликано конференцію представників Бірми, Камбоджі, Цейлона, Індонезії, Гани і Об’єднаної арабської республіки. Були вироблені певні рекомендації і Індія їх прийняла, чого не зробив КНР. Індія виводить війська території Китаю.

В середині 60-х років знову про себе нагадала проблема Кашміру. Скориставшись слабиною Індії після конфлікту з Китаєм, Пакістан потихеньку розпочинає політичний тиск на Індію. А в квітні 1965 року пакістанські війська входять на територію Індії. Фактично, розпочинається нова війна, як раніше писали “індо-пакистанський інцидент”, і в вересні 1965 року голова Ради Міністрів СРСР О.М. Косигін пропонує і Пакістану і Індії свої посередницькі послуги. Обидві сторони погоджуються і 4 січня 1966 року в Ташкенті відбувається знаменита Ташкентська зустріч, де при посередництві Косигіна зустрічаються прем’єр-міністр Пакістана Аюк Хан і прем’єр міністр ІНдії Лало Бахадуру. Було прийнято так звану Ташкентську декларацію. Вона передбачала не вдаватися до сили при вирішенні Кашмірської проблеми, відвести війська до позиції на 5 серпня 1965 року та відновити у повному обсязі дипломатичні відносини. Знову ж таки на певний час ця проблема зникла.

З’являється нова проблема, яка спочатку виявляється як внутрішня проблема Пакістану. Справа в тому, що при поділі поділили не лише на ІНдію і Пакістан, але і Пакістан на Західний і Східний. На території Західного Пакистану жили мусульмани, на території Східного – немусульмани, які було менш впливові в економічному і в політичному житті, при тому, що населення Східного Пакістану давало 60%, і він давав 70% від експорту, а 85% представників у владі були мусульманами. У грудні 1970 року в країні проходять перші демократичні вибори (до цього там була військова адміністрація) до парламенту. Народна Ліга Східного Пакістану отримує 167 місць з 313, тобто більшість, і згідно Конституції, уряд пвинен був формувати лідеер цієїї Ліги, тобто Муджибур Рахман. Існубючий лідер Яхья Хан розпочинає з ним переговори. Він запросив Муджибура Рахмана, де йдуть переговори, а в цей час на териорію Схілного Пакістану перекидаються війська, і розпочинається різанина. Жертви сягнули за 1 млн. Зрозуміло, що це стало початком громадянської війни, причому, дивлячись на територіальний стан Східного Пакістану, 12 квітня 1971 року Ліга Муджибура Рахмана проголошує створення Республіки Бангладеш. Події в Пакістані вийшли з локального на міжнародий рівень. Подальший перебіг подій залежав від Індії, яка зоча і мала свої проблеми, але бажала послабити позиції Пакістану. Тому вона проголошує підтримку Бангладеш. На територію