Лекции по международным отношениям и внешней политике

територію Індії з Бангладешу прийшло декілька мільйонів біженців. Індіра Ганді, приймаючи це рішення, керувалася безумовно інтересами Індії, вона казала, що внутрішнє врегулювання ІНдії буде прийнятне лише при визнанні Бангладешу. Напруженість між Індією і Пакістаном зростає. Пакістан дуже розраховував на допомогу США, тим більше, що існував договір про допомогу 1954 року. Але в тому договорі було написано, що США нададуть всебічну допомогу, але в разі комуністичної агресії (!). Тому США підтримали Пакістан, надавали йому зброю але самі не втрутилися в конфлікт. Китай активно допомагав Пакістану.

9 серпня 1971 року підписується договір “Про мир, дружбу і співпрацю між Індією і СРСР”. Радянський Союз абсолютно не призовував свої симпатії до Бангладешу. Але не дивлячись на це 23 листопада 1971 року Пакістан приймає рішення про превентивний удар по території Індії. 3 грудня цей удар було здійснено, розпочинається наступ на Індію. 4 грудня Пакістан проголошує стан війни. 6 грудня ІНдія визнає Бангладеш як незалежну державу і цим відрізає шлях назад. Індія форсує відносини з СРСР. Останній блокує всі антиіндійські рішення в Раді Безпеки ООН. Ситуація була досить суперевчлива. З одного боку Індія втрутилися у внутрішні справи і підтримала сепаратний рух, але Пакістан розпочав агресію проти ІНдії. США намагаючись продемонструвати свою позицію, зранку 9 грудня 1971 року водить в Бенгальську затоку загін своїх військових кораблів. В обід в ту ж Бенгальську затоку взодить загін радянських кораблів. Ввечері обидва загони залишають затоку і закінчують цю “демонстрацію”, залишаючи Індію і Пакістан насамоті зі своїми проблемами. Індія, отримавши допомогу СРСР, отримує військову перемогу. Тільки полонених було захоплено близько 1 млн. На зміну генерала Яхья Хану приходить цивільний уряд на чолі з Бхутто, який поступово розпочинає процес визнання Бангладеш. 2 червня 1972 року між Індією і Пакістаном було підписано так завану Сімолську угоду, фактично комплексне врегулювання індо-пакистанської проблеми, яка передбачала, що всі спірні питання будуть вирішуватись мирними засобами, обидві країни будуть поважати цілісність території і суверенітет один одного. 23 липня 1972 року було встановлено дипломатичні відносини між Індією і Пакистаном, тобто не дивлячись на дуже серйозні проблеми, які виникали між Індією і Пакистаном, на середину 70-х років ініціатива була в руках Індії (на її користь закінчувались більша частина проблем), звичайно не без допомоги СРСР.

Окрім Індії, в цьому регіоні в 1948 році було проголошено Цейлон (спочатку як домініон в рамках Британської співдружності націй), Бірма, в 1957 році незалежною стала Малайська Федерація, від якої в 1959 році відокремився і став незалежним Сінгапур.

Тобто характерною рисою розвитку регіону Південна Азія стало фактичне позбавлення прямого контролю з боку Англії, але остання не хотіла розривати всі відносини, і тому більшість країн цього регіону залишаються членами Британської співдружності націй, пізніше перейменованою у просто Співдружність націй під контролем Великої Британії.

Міжнародні відносини після

На території цього півострова знаходилось три територіальні утворення: держава Анам (імперія на чолі з Бао Даєм), держава Тонкин і Кохінхіна. Під час другої світової війни Японія окупувала територію півострова Індокитай, в ході окупації сі держави були об’єднані, проголошена автономна держава В’єтнам, а після того, як японці буди вибиті, 2 вересня (в день підписання капітуляції) лідер націоналістичної коаліції (пізніше прокомуністичної коаліції) Хо Ши Мін проголосив незалежну республіку В’єтмін. Але майже відразу на територію цієї держави увійшли війська Китаю та Англії. В’єтнам був озділений по 16 паралелі. В 1946 році Китай і Великобританії звільняють цю територію, але на місце Великобританії приходить Франція. Франція, не готова до прямої інтервенції, спочатку визнає уряд Хо Ши Міна як автономний в рамках так званого французького союзу, що не дуже подобалось Хо Ши Міну. Але вже в кінці 1946 році виникають сутички між Францією і В’єтміном. Фактично, розпочинається відкрита війна.

Розуміючи, що Хо Ши Мін ніколи не визнає владу Франції, вона звертається до Бао Дая (який тепер був головним радником Хо Ши Міна) і в червні 1948 року з’являється угода про створення (відновлення) держави В’єтнаму під керівництвом уряду Бао Дая.

В жовтні 1949 року була проголошена Китайська народна республіка. Спираючись неа підтримку Китаю, Хо Ши Мінь провадить декілька успішних військових операцій проти французів. Китай збільшує допомогу, але в 1950 році розпочинається Корейська війна, і Китай , який спочатку планував втручання у війну, відступає.

Битва при Дьєнбьєнфу. На початку 50-х років США висувають доктрину масованої відплати. І одним із регіонів, де США планували розпочати серйозні антикомуністичні дії була Північно-Сххідна Азія, в тому числі Індокитай. Франція, яка зайняла Дьєнб’єнфу в листопаді 1953 року, вважала, що В’єтмін спробує повернути це селище, і планувала повернути хід подій на свою користь. Французькими військами командував Генерал Навар.

На початку 1954 року була досягнута домовленість про проведення міжнародної конференції по Індокитаю. 26 квітня 1954 року ця конференція розпочала роботу в Женеві, а 7 травня Франція отримала нищівну поразку після блискучої операції Хо Ши Міна. Уряд Бао Даю пав, а Франція отримала поразку.

В результаті в червні 1954 року було підписано Женевську конвенцію стосовно Індокитаю. Цей документ складався з 3-х угод про припинення військових дій. В результаті компромісу В’єтнам було поділено на Південний і Північний. В’єтмінь погодився вивести свої війська с Лаосу і Камбоджі, було створення 3 комісії з мирного врегулювання. На території Індокитаю, існувало 3 держави: Північний і Південний В’єтнам і Камбоджа.

Згідно угоди через 2 роки повинні були пройти вибори, і Хо Ши Мін сподівався об’єднати весь В’єтнам. Але в цей час на арену Індокитаю виходять США. Розуміючи, що під час запланований виборів 1956 року існувала реальна можливість для Зо Ши Міна отримати перемогу, США розробляють доктрину, як утримати владу Бао Дая у Південному В’єтнамі. Бао Дай заявив, що не виконуватиме рішень Женевської конференції.

Для того, щоб контролювати процеси в Індокитаї, в вересні 195 4року Філіпіни, Таїланд, Пакистан, США, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія і Франція підписують так званий Манільський пакт (організація СЕАТО – організація договору Південно-східної Азії). Держави зобов’язалися чинити спільні дії в разі агресії проти будь-якого з членів СЕАТО. Ця організація не стала ні ефективною, ні впливовою.

США сформували в новій доктрині три основних завдання:

1) Південно-східна Азія має істотне стратегічна значення для США;

2) теорія доміно – якщо одна держава випадає з ряду “демократичних” держав, то вона потягне за собою інші держави (тим більше, що в Індонезії також виникла загроза комуністичного перевороту);

3) невтручання США безпосередньо у воєнні дії в Індокитаї.

У 1955 році на місце Бао Даю прийшов Нго Ді Дьєн, він проголосив Республіку Південного В’єтнаму, а себе – президентом.

На початку 1960 років в Південному В’єтнамі сталося близько 11-13 спроб державного перевороту. Хо Ши Мін вирішив скористатися цими проблемами. Він формує напівпартизанські військові з’єднання на кордоні. Скориставшись тим, що Нго Ді Дьєн перестав постачати продовольчі товари для населення, а також тим фактом, що він підтримував сепаратні рухи в Північному в’єтнамі, Хо Ши Мін розпочинає активні дії. Він формує із невдоволених південних біженців, об’єднані збройні сили, які отримали назву “В’єтконг”. Більше того, ще в 1960 році не без підтримки Хо Ши Міна було створено Національний фронт звільнення Південного В’єтнаму.

Нго Ді Дьєна було вбито. США зрозуміли, що їх лідер загинув а Національний фронт все більше впливає на політику. Вони формулюють дві несумісні цілі: не пустити комуністів у Південний В’єтнам, не брати участі у військових діях на півострові. Але пізніше, у 1963-1964 роках США схиляються до концепції помірної військової інтервенції: “обмежені контингенти” “військових радників” США на запрошення уряду Південного В’єтнаму входять до країни. В’єтконг, який досить активно веде дії, фактично демобілізував армію Південного В’єтнаму у стратегічних позиціях. Американці, розуміючи, що вже через декілька місяців В’єтконг отримає перемогу, вирішує активізувати свої військові операції. Кількість радників виросла в декілька разів. Паралельно, Північний В’єтнам висилає свої контингенти. Якщо в кінці 1964 році на території В’єтнаму було 23-25 тис радників, то в кінці 1968 року (пік інтервенції) їх було вже близько 600 тисяч.

Позиція великих держав.

Важливим фактором для розвитку подій в Індокитаю, були радянсько-американські відносини. Саме 1963-1964 роки – це спад в цих відносинах. Перш за все це залежало від радянсько-китайських відносин. Після перемоги революції в Китаї, відносини між США і СРСР, який отримав нового союзника, покращилися, але до 1964 року ці відносини різко погіршились.

З іншого боку, існували лише незначні відносини між В’єтнамом на СРСР.

В січні-лютому 1964 року делегація Партії трудящих В’єтнаму (комуністичної) здійснила візит до СРСР, де вона розпочала роз’яснювати прокитайську позицію. Це не сприяло розвитку радянсько-китайських відносин. Тоді, СРСР почав “терпеливо разъяснять позицию КПСС” Більш того, СРСР, досить однозначно дав в’єтнамцям зрозуміти, що не слід дуже активно воювати.

В активні бойові ії вступають США. В липні 1964 року американський есмінець Мед Догс, обстріляв когось, чи його хтось обстріляв. Виник Тонкінський інцидент. Президент Джонсон звернувся до Конгресу США, і просить надзвичайних