Голод в Украине 1946-47

ГОЛОД 1946—1947 рр. В УКРАЇНІ

Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало таких, що стосуються повоєнної від будови сільського господарства республіки. Раніше ця відбудова здебільшого зображалася як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм селянства і тривалий час замовчувалися голод, що лютував в Україні у 194Р—1947 рр., муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб прогодувати розорену війною країну.

Відбудова зруйнованого війною сільського господарства почалася з перших днів визволення України від німецько-фашистських загарбників. Незважаючи на величезні труднощі, у найкоротші строки були відновлені зруйновані села, піднялися з руїн колгоспи і радгоспи.

Вже на кінець 1944 р. на 65 % порівняно з довоєнним періодом були відновлені посівні площі. Хлібороби в 1944 р. з кожного гектара зібрали по 10,8 ц зерна (в 1940 р.— 14,6 ц). Це дало можливість виконати державний план хлібозаготівель на 100,3 %, а план здачі хліба у фонд Червоної армії—на 171,1 %. У 1945 р. колгоспи України мали розширити площі оброблюваних земель більш як на 1 мли. гектарів. Проте виконання цього плану не було забезпечене відповідним зростанням матеріальних ресурсів, передусім трудових і тяглових. Останні, за визнанням заступника голови Раднаркому УРСР Старченка, збільшилися на початок 1945 р. (порівняно з попереднім) лише на 16 %. Але ця цифра не відповідає реальності, коли врахувати, що більшість тракторів, узятих 1944 р. на баланс МТС і колгоспів, відпрацювали по 10 і більше років, були зношені, значною мірою розукомплектовані й вимагали капітального ремонту, а чимала їх частина — списана. Негативно вплинули на роботу МТС і серйозні перебої з пальним та запчастинами.

Надзвичайно напруженим залишалося становище з трудовими ресурсами в селах України. Багато працездатних колгоспників залучалося до відбудови промисловості, оскільки селянство було чи не основним джерелом поповнення швидкозростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили жінки. У 1945 р. вони виробили 72,2 % всіх трудоднів. Тому виконати план по розширенню посівних площ можна було тільки шляхом різкого підвищення напруженості праці. Наприклад, у Чернігівській області в 1945 р. кожен колгоспник повинен був виробити близько 250 трудоднів (у 1944 р.—233). Навантаження на трактори і живе тягло втричі перевищувало передвоєнний рівень. У 1945 р. замість коней на польових роботах широко використовувалися колгоспні та особисті корови, хоч продуктивність праці при цьому падала на 25—40 %. У Царичанському районі Дніпропетровської області, наприклад, таким чином було виконано близько 64 % усіх польових робіт, а в Барвінківському районі Харківської області — 49 % (тут на одну корову в переведенні на умовну оранку вироблено близько 20 га). По 12 га припадало в середньому на одну корову в Київській області.

Однак максимальне використання наявного тракторного парку та корів не могло компенсувати нестачі тягла. Тому колгоспники змушені були готувати грунт під посіви вручну. Нерідко вони самі впрягалися замість худоби в упряж, копали землю лопатами, на плечах чи на візках доставляли насіння в поле. Більше половини врожаю також збиралося вручну. Все це, незважаючи на сумлінну працю сільських трударів, не могло не позначитися на врожаях. Як наголошувалося в доповідній записці Держплану України, «гостра нестача тяглових засобів і робочої сили в колгоспах і радгоспах УРСР, навіть при неповному освоєнні орних земель, не дозволяла своєчасно і високоякісно підняти і обробити чисті пари, провести лущення стерні, підняти зяб, провести посів ярих культур у найкращі строки, а також належним чином доглянути посіви». І хоч посівні площі колгоспів у 1945 р. зросли порівняно з 1944 р. більш як на 1 млн. гектарів, це, однак, не привело до збільшення валового збору зерна. Якщо в 1945 р. посівні площі колгоспів досягли 71 % довоєнних, то валовий збір зернових — лише 46,9 %. Така диспропорція простежувалася і в наступні роки.

Величезні фізичні навантаження негативно вплинули на стан тяглової худоби. У Полтавській, Житомирській, Київській, Миколаївській, Кіровоградській та інших областях наприкінці 1945— на початку 1946 рр. налічувалося від 33 до 16 тис. голів украй виснажених коней. Спостерігався їх масовий падіж. Так, близько 24 % поголів'я коней загинуло на Одещині, до ЗО % — на Вінниччині, а в цілому по Україні в 1945 р. воно скоротилося майже на 144 тис. голів, що становило 16,1 % їх загальної кількості.

Економічно не обгрунтовані плани, спрямовані насамперед на найшвидше відновлення довоєнних площ оброблюваних земель, були однією з основних причин низького рівня агротехніки. З серйозними порушеннями агротехніки проводилася, наприклад, сівба озимих. Лише близько 55 % їх було посіяно в оптимальні строки. Добрива під посіви майже не вносилися. Все це, поряд з несприятливими погодними умовами в деяких районах республіки, призвело до зниження врожайності зернових з 10,8 ц в 1944 р. до 7 ц в 1945 р. Значно зменшився їх валовий збір, ідо зумовило невиконання республікою планів хлібозаготівель, хоч державі й було здано більш як 56 % вирощеного зерна. У багатьох колгоспах воно було вилучено майже все, включаючи фураж і посівні фонди, через що нічим було оплатити трудодні колгоспникам. У 1945 р. в Україні визначили для видачі на трудодень в середньому по 400 грамів зерна, хоч і цього селяни повністю не одержали. Як наслідок — у ряді районів УРСР, особливо на півдні, почалися серйозні продовольчі ускладнення. У лютому 1946 р. союзний уряд надав колгоспам південних областей України продовольчу позичку в розмірі 16 325 т зерна, в тому числі для Херсонської області —7500 т. Одеської —5000, Миколаївської —3255. Однак ця позичка була вкрай недостатньою і не могла істотно вплинути на становище колгоспів, у яких перед цим повністю вилучили зерно.

Тяжке становище виникло і в тваринництві. У колгоспах слабо розвивалася кормова база. На кінець 1945 р. поголів'я всіх видів худоби досягло 43 % довоєнного рівня, а посіви кормових культур —лише 29 %. Цей розрив значно збільшувався ще й тому, що урожайність кормових була значно нижчою, ніж до війни. Того року сіна, наприклад, зібрали в середньому 10 ц з гектара проти 14,6 в 1939 р. Це призводило до зниження продуктивності худоби: на одну фуражну корову в середньому по республіці було надоєно близько 990 л молока. План молокопоставок на 1 грудня 1945 р. республіка виконала лише на 48,9 %. Не все гаразд було і з м'ясопоставками. Так, того року господарства Одеської області здали державі лише 43 свині. Щоб виконати плани м'ясозаготівель, колгоспи були змушені здавати молодняк, виснажену худобу, корів. Великим був падіж тварин. Так, у Вінницькій області за 11 місяців 1-945 р. загинуло 7,8 % поголів'я великої рогатої худоби, 10,4% свиней, 13,7% овець і кіз, 29,4% коней, а в цілому по республіці протягом року загинуло 2,8 % всього поголів'я великої рогатої худоби, 5,4 % свиней, 6,7 % овець і кіз.

Таким чином, на кінець 1945 р. в сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної політики, а саме: відмови від дальшого форсованого розширення посівних площ без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів; перегляду заготівельної політики і передусім зменшення обсягів обов'язкових поставок, підвищення заготівельних цін, які були просто «символічними»; посилення матеріальної заінтересованості колгоспників, викоренення зрівнялівки в оплаті їх праці; збільшення асигнувань у сільське господарство; відмови від адміністративного втручання у справи колгоспів; перехід від екстенсивного до інтенсивного розвитку цієї чи не найважливішої галузі народного господарства. На жаль, керівництво країни не звернуло уваги на ці перші серйозні сигнали, що свідчили про неблагополучність у колгоспному виробництві. Не припинилося й форсоване розширення оброблюваних площ. Уряд республіки, поступаючись тискові центру, в постанові «Про державний план розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.» планував для колгоспів 16 східних областей збільшення посівних площ проти 1945 р. на 1865,8 тис. га. Урожайність зернових культур передбачалося довести до 9,5 ц, а цукрових буряків — до 115 ц з гектара. Однак при цьому й у 1946 р. не очікувалося значного збільшення трудових і тяглових ресурсів. Заступник Голови Ради Міністрів УРСР Старченко, ставлячи перед колгоспами республіки завдання на 1946 р., підкреслював: «Треба мати на увазі, що виконання цих завдань буде проходити при умові недостатньої кількості тягла в ряді колгоспів, а значного поповнення тракторного парку МТС до початку весняних польових робіт не буде».

Для того щоб виконати всі польові роботи в оптимальні агротехнічні строки, республіці не вистачало більш як ЗО тис. умовних п'ятнадцятисильних тракторів. Тому навантаження на тягло в 1946 р. було надзвичайно великим. У переведенні на оранку воно становило 12,2 га і було чи не найбільшим в СРСР. Тому міністр землеробства УРСР Бутенко визнавав, що «нашим хліборобам цього року доведеться ще ширше використовувати на роботах своїх корів». Так воно й сталося. У Вінницькій області, наприклад, у весняній оранці та сівбі було задіяно майже 110 тис., а в Київській — близько 60 тис. корів. У райони і господарства направлялася велика кількість уповноважених з числа відповідальних працівників. Однак, незважаючи на це, строки сівби у багатьох господарствах розтягувалися, низьким був процент висівання ярих культур по зяблевій оранці. Мали місце й інші серйозні порушення агротехніки.

Навесні 1946 р. значно загострилися продовольчі труднощі. Про це свідчить ряд документів, зокрема лист колгоспників с. Попелюхи Піщанського району Вінницької області, адресований Хрущову, який був тоді першим секретарем ЦК КЩб)У і Головою Ради Міністрів УРСР. У листі щиро й болісно говорилося: «Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані