Вселенські собори

Вселенські Собори: минуле і сучасність

Загальний період Вселенських Соборів охоплює час від IV ст. до половини ХІ ст., тобто час від Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., час від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є період розвитку і формування основних догматів, які складають Вселенське віросповідання.

У перших трьох століттях Християнська Церква свої загальні потреби відносно догматичних питань і канонів вирішувала на Соборах єпископів, а з IV ст. соборна форма з’ясування різних церковних питань досягає повного свого розвитку.

Церковні Собори – це зібрання представників Церкви для обговорення і вирішення питань віри, релігійно-морального життя, устрою, управління і дисципліни християнських суспільств. Синоди або собори існували в Церкві в усі часи у вигляді тимчасових зібрань, а в деяких самостійних церквах – у формі постійних організацій. Вони існують і тепер у різних країнах і віросповідних церквах. Саме слово “собор” означає шлях, яким разом приходять до єдиної істини. У Християнській Церкві розрізняють дві головні категорії соборів: вселенські та помісні. Таке розділення в наш час приймається православною римо-католицькою, вірмено-григоріанською церквами та іншими, але кожна з цих церков визнає не однакове число соборів у значенні Вселенських.

Помісними Соборами є зібрання єпископів й інших ієрархів якої-небудь одної місцевої, самостійної церкви, або якої-небудь визначеної області, які зібралися разом, щоб вирішити питання і справи, які виникли в її межах щодо устрою, управління чи дисципліни в Церкві. У Вселенській Християнській Церкві, як і в кожній Помісній Церкві, собори мають свою історію, початком яких є правила і канони Вселенської Церкви перших дев’яти століть християнства. Постанови Помісних Соборів мали, як і тепер мають, обов’язкове значення лише в тій області, представники якої були членами їхніх зібрань.

Вселенський Собор – це зібрання єпископів і вчителів Церкви із всіх помічних самостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри і для затвердження істини віровчення, яке було дане Церкві Одкровенням і тому беззаперечно є правильним для встановлення правил, обов’язкових для всієї Церкви.

Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви із питань віровчення і єдиним органом її церковного законодавства. Дії Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються на всі Помісні Собори і на всі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою для складу Вселенського Собору була присутність на ньому всіх патріархів особисто, або уповноважених від них з грамотами.

Другим важливим фактором Вселенських Соборів служила канонічна правильність його скликання, складу, ведення і оголошення його постанов і дій. У Римській імперії собори перших дев’яти століть скликали імператори, але із пропозицій ієрархів

церкви, з їхньої ініціативи і з їхньої згоди. Право брати участь у діяннях Вселенських Соборів з правом голосу мали єпископи, а пресвітери і диякони могли бути повноправними членами собору лише тоді, коли вони замінювали свого єпископа, тобто були його уповноваженими особами на соборі.

Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнім фактором Вселенських Соборів було визначення його Вселенності всіма помісними церквами, як тими, від яких були присутні єпископи на соборі, так і тими, від яких не було представників. Визнавати рішення і канони Вселенських Соборів у кожній помісній церкві повинно бути одночасним і повним.

Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського Собору є складання символів віри і викладення догматів у значенні незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи і догмати, Вселенський Собор зобов’язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності, як орган Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.

Собори були дуже різноманітні, в залежності від причини скликання, місця, часу. Апостольські правила, постанови Помісних і Вселенських Соборів на скликання Соборів два рази в рік: перший Собор через три місяці після Великодня, а другий – в половині жовтня. Метою соборів було вирішення догматичних питань і боротьба з різними єресями, які виникали в даний період.

Католицькі вчені в списки Вселенських Соборів вносять наступні 22 собори: Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський

431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р., Константинопольський ІІІ 680-681 рр., Нікейський ІІ 787 р., Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ 1139 р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський ІV 1215 р., Ліонський І 1245 р., Ліонський ІІ

1274 р., В’єнський 1311 р., Констанський 1414-1418 рр., Базельський 1431 р., Флорентійський 1439 р., Латеранський V 1512-1516 рр., Триденський 1545-1563 рр., Ватиканський І 1869-1870 рр. і Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському І Соборі з проголошенням догмату про безгрішність папи, Вселенський Собор у Римо-Католицькій Церкві назавжди тримав значення наради єпископів при папі. Православна Церква Вселенськими Соборами визнає перші 8 соборів із 22 Римо-Католицької Церкви.

Церковна організація остаточно склалася в VІ столітті. Імператор Юстиніан (527-565) своїм указом визначив п’ять центрів патріархій: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митрополіям – єпископи. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріархій пізніше відокремилися автокефальні церкви.

Християнство навіть при зародженні не було єдиним з точки зору ідеології та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церкви, який завершився 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької (вселенської), а східна – православної. У 16 ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії православ’я, католицизм і протестантизм.

Діяльність та значення Вселенських Соборів важко переоцінити, оскільки проблеми, підняті й висвітлені в них, дають змогу краще зрозуміти та осмислити процес формування християнської догматики та церковних канонів і традицій, що, зрозуміло, допомагає на сучасному етапі розвитку Християнської Церкви об’єктивно аналізувати її теологічні і конфесійні особливості, а також характеризувати й вивчати аспекти державної діяльності і теоретичні богословські тенденції відносно загальних трансформаційних явищ у її внутрішній ієрархічній структурі.

Без перебільшення можна сказати, що Другий Ватиканський Собор став однією із найважливіших релігійних подій ХХ століття. Він був задуманий в голові одного чоловіка, Анжело Ронкаллі, папи Івана ХХІІІ. Ще не пройшло й трьох місяців з моменту початку свого правління, як він скликав до Риму 17 кардиналів на 25 січня 1959 року. Реакцією кардиналів на папське оголошення була … цілковита тиша.

Головною метою Собору було започаткувати широкомасштабне оновлення церкви, узгодити церкву із часом, не відкидаючи своєї спадщини, але переоцінюючи її, звертаючи особливу увагу на дотриманні минулого папського вчення. “Впустімо трохи свіжого повітря у Церкву”, - сказав Іван ХХІІІ, відкриваючи вікно. “Те, що пропонував папа, звісно, що повернулося досить революційно – не зміною у доктрині, як такій, але зміною у тому, що я називаю Католицьким синтезом”, - пише пастор Куртіс Ян у своєму ессе “Другий Ватиканський Собор: Зміна і Продовженість у Католицькому Синтезі”, зачитаному в 1999 році на пасторській конференції ВЄЛС [11].

“У ХІХ столітті, коли більшість Католиків все ще підходила до богослов’я із неісторичної, догматичної точки зору, окремі особистості, як Джон Генрі Ньюмен в Англії та Йоган Адам Мюлер у Баварії, починали історичне мислення у Католицьких рамках. На початку ХХ століття, Католицькі філософи, такі як Моріс Блондель у Франції, враховували більш сучасні філософії, намагаючись втілити їх у Католицький синтез” [11].

 Між двома світовими війнами і після Другої Світової війни з'явилось декілька нових рухів. Серед них були:

 літургійний рух, що шукав шляхів для запровадження у богослужінні принципів та форм ранньої церкви, включаючи участь мирян та використання розмовної мови;

 рух біблійного вивчення, що наголошував на дослідженні Святого Письма із нахилом до історично-критичного підходу;

 та “нова теологія”, що формувалася Карлом Рахнером, Фон Бальтасаром, Боуєром, Конгаром та Де Лубаком, котрі намагалися впровадити більше сучасних філософій у так званий Католицький синтез.

Другий Ватиканський Собор офіційно відкрився 11 жовтня 1962 року на свято божественного Материнства Благословенної Діви Марії. Собор поділили на чотири сесії (жовтень-грудень 1962; вересень-грудень 1963; вересень-листопад 1964; вересень-грудень 1965).

Підчас проведення Собору відбулося дві важливі події:

1. Прогресивні, реформісько-налаштовані єпископи організували Європейський Союз і спромоглися переконати більшість отців собору відкинути список кандидатів у соборні комісії, який сформувала курія із консервативних єпископів. Що привело до того, що із плином собору консервативний і прогресивний впливи