Пример: Транспортная логистика
Я ищу:
На главную  |  Добавить в избранное  

Религияи мифология /

Конфесійно-етнографічний ареал України

←предыдущая  следующая→
1 2 3 4 5 



Скачать реферат


Міністерство агропромислового комплексу України

Вінницький державний сільськогосподарський інститут

Обліко-фінансовий факультет

Р е ф е р а т

З курсу : Релігієзнавство

На тему : ” Конфесійно-етнографічний ареал України ”

Виконала студентка

групи 33-ОА

Семчук О.В.

Перевірив

Левчук К.І.

Вінниця 1999 рік

Тема: Конфесійно-етнографічний ареал України

З М І С Т

1. Зв'язок релігійного і національного в етноісторичному процесі України.

2. Етнічний склад населення і конфесійна різноманітність в Україні

3. Поліконфесійний склад населення України

4. Географічна мережа віруючого населення України

1. Зв'язок релігійного і національного в етноісторичному процесі України.

Релігія як соціальне явище безпосередньо впле¬тена в етнічну структуру суспільства, через що не могла існувати поза такими історичними формами спільностей людей, як рід і плем'я (племінні куль¬ти), народність (політеїстичні релігії), нації (іудаїзм, індуїзм та ін.). Не звільнилися від етніч¬ного впливу і світові релігії, попри їхній універ¬салізм і космополітизм. Це обумовлено тим, що всі релігії в минулому виникли як племінні (родові), а згодом, ставши національними релігіями, не втратили своїх зв'язків з етносом, оскільки вирос¬ли із соціально-політичних умов кожного народу. Отже всі релігії так чи так поєднані з етносом (на¬родністю, нацією), його культурою і психологією.

В етноісторичному процесі України такий взаємозв'язок релігійного й національного виявив¬ся:

в асиміляції елементів племінних культів, віру¬вань наявних етнографічних груп тощо (наприк¬лад, у давнину греко-візантійське православ'я змі¬шалося з політеїстичними віруваннями слов'ян на території Київської Русі, а потім українського ет¬носу, що привело до трансформації його в україн¬ську національну форму православ'я);

у засвоєнні національних форм побуту, тра¬дицій, звичок, психічного складу українського ет¬носу, що відобразилося на появі та еволюції різно¬манітних форм релігійної культової практики, тобто обрядів, ритуалів, свят та ін.;

у використанні в релігійній церковній практиці національних елементів мистецтва, зокрема живопису в іконографії, музики, виконуваної на народ¬них інструментах, національних мелодій у церков¬но-хоровому співі (скажімо, знаменитий київ¬ський розспів, пройнятий мотивами народної об¬рядової пісні), української архітектури в церков¬ному будівництві та інших національних ціннос¬тей матеріальної та духовної культури. Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній прак¬тиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається ук¬раїнський народ. Це веде до розмаїття в оформ¬ленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів;

у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслі¬док чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої не¬ділі відповідають християнському святу Трійці.

Релігія не тільки пов'язана з національним ду¬ховним життям народу, а й вплетена в широкий діапазон напіонально-етнічних процесів. Так, в Україні релігія і церква, зокрема православ'я, бра¬ли активну участь у житті нації та в міжна¬ціональних відносинах, пробуджували за певних історичних умов національну свідомість народних мас, активізували національно-визвольну бороть¬бу, обстоювали національне відродження, суве¬ренітет і незалежність української державності то¬що. З іншого боку, релігія і церква можуть відігра¬вати негативну роль у національних процесах, бу¬ти додатковим джерелом суперечок у міжнаціо¬нальних відносинах, служити розпаленню релігій¬но-націоналістичних або шовіністичних пристрас¬тей та ін.

Відомі також випадки, коли церква і кон¬фесійні громади, опанувавши національні звичаї й традиції, пристосувавши їх до своєї практики, зберігають самобутність національної культури етнічних меншин, служать засобом і формою задо¬волення потреб у національному, земляцькому чи сімейному спілкуванні.

Слід відзначити і той факт, що взаємозв'язок релігії та етносу веде до створення певних історич¬них спільностей — етноконфесійних груп і мен¬шин. Етноконфесійні групи — це відособлена час¬тина народу, культурно-побутові, мовно-етнічні та інші особливості яких є наслідком політико-територіальної та історично-географічної ізоляції на релігійно-політичній, релігійно-культурній, релі¬гійно-світоглядній основі. В етнополітичній історії України етноконфесійні групи переплітали релі¬гію, культуру, політику, ідеологію та мораль у ту¬гий вузол гострих проблем людського життя, вна¬слідок чого виникали політико-неврологічні ситу¬ації, конфліктні зони і т. ін. Етноконфесійні мен¬шини — це обособлена частина народу чи нації зі своєрідною культурою, побутом, психічним скла¬дом, які утворилися внаслідок ізоляції, пов'язаної з релігійною належністю. Відносини її членів час¬то регулюються особливою системою соціального контролю: церковними статутами і релігійною системою права, думками віруючих, нормами релігійної моралі та ін.

2. Етнічний склад населення і конфесійна різноманітність в Україні

Для глибшого розуміння відмінностей обрядо¬во-культової практики конфесій і церков в Ук раїні, навіть у межах одного віросповідання, доцільно розглянути етнічний склад населення України, а також вплив поліетнічного складу ук¬раїнського народу на утворення конфесійного різноманіття.

Попри наявність загальнонаціональних рис ук¬раїнського народу, його культура і побут зберігають певні відмінності, що знаходить відоб¬раження в ритуально-культовій практиці, оформ¬ленні церковної архітектури, проведенні релі¬гійних свят та обрядів. Безперечно, це обумовлено насамперед характером історичного розвитку ок¬ремих районів України, природно-географічними умовами, соціально-етнічними особливостями формування населення та ін. Як відомо, територія України поділяється на низку окремих історико-етнографічних зон — Наддніпрянщина, Поділля, Полісся, Слобожанщина, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Наведений умовний поділ території на етнографічні зони має особливості, що характе¬ризують, своєю чергою, культуру й побут тих чи інших груп населення. Історично на зазначених територіях склалися такі найвідоміші етно¬графічні групи: українські горяни (гуцули, лемки, бойки) в західноукраїнських областях; поліщуки, пінчуки, литвини — на Поліссі; севрюки — у східноукраїнських областях тощо. Історично обу¬мовлена поліетнічна структура населення України доповнювалася різноманітними етнонімами, полі-тонімами, антропонімами та іншими групами. Інколи внаслідок віросповідного забарвлення етнічної самосвідомості, тобто підміни етноніма конфесіонімом, виникали навіть певні віросповід¬ні групи. Так, на Буковині існувало населення — як романомовне, так і українське, що звалося во¬лохами через православну належність. Етно-соцільна структура ускладнювалася також завдя¬ки переселенцям із інших регіонів і країн. Так Україна визначально формувалась як поліетнічна країна, що не могло не вплинути на забарвлення релігійної визначеності.

На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічним. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють те¬риторію держави. Решта населення — росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угор¬ці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соцільно-полі-тичними факторами, багатовіковими міжетнічни¬ми стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами — церковними міжусоби¬цями, міжконфесійними конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах.

Зокрема, певна частина росіян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. після релігійної рефор¬ми патріарха Никона, через переслідування ста¬ровірців із боку Російської церкви та держави. Но¬ву хвилю російських переселенців в Україну, цього разу в XIX ст., було спричинено пересліду¬ванням сектантів російського православ'я — духо¬борів і молокан. Завдяки цьому в Україні з'явили¬ся не лише російські поселення, а й нові релігійні громади —старовірів, духоборів, молокан та ін.

Розселення поляків в Україні було пов'язане спершу зі Східною Галичиною, а потім із Правобе¬режжям, де в межах українського етнічного маси¬ву з XIV ст. формувалися найчисленніші польські етнорелігійні громади католиків. Масове пе¬реміщення польського населення у XVII—XVIU ст. до Правобережної України, засилля польських поміщиків і католицького духовенства призвели до масового покатоличення місцевого українсько¬го населення, а відтак — до створення католицької церкви.

Поселення євреїв в Україні з'явилися ще за часів Київської Русі, де існували громади слов'я-номовних євреїв (кенаани). З XVI ст. тут оселяли¬ся ашкеназі — вихідці з Польщі, які розмовляли мовою германської групи індоєвропейської сім'ї (ідиш). Розселені спорадично, окремими етно-релігійними громадами на Правобережжі, євреї започаткували тут іудаїзм, а згодом і його течію — хасидизм.

Румунізація українського населення Північної Буковини, чому сприяла особлива організація цер¬ковного управління і шкільної освіти, а також на¬лежність румунів та українців до православ'я, зу¬мовили формування етноконфесійної групи — во¬лохів (православна віра

←предыдущая  следующая→
1 2 3 4 5 



Copyright © 2005—2007 «Mark5»