Религия как потребность мировоззрения

і синхронії. Діахронічний аспект міфу — це розповідь про минуле, а синхронічний — засіб пояснення дійсного, існуючого нині, а іноді й того, що існу¬ватиме в майбутньому. Для первісної свідомості все, що є тепер,—результат розгортання початкового прецеденту, експлікація висхідної ситуації в нові умови космологічного буття. В цьому значенні всі події космологічного міфу — лише повторення того, що було в загальному вигляді зак¬ладено в акті творення, а всі герої міфу— різні варіації де¬міургу в цьому ж акті. Так, в середині космологічного міфу створюється досить цільна, наочна і тотальна система ото¬тожнень з правилами переходу від однієї події до іншої, від одного героя до іншого. Тому можна стверджувати, що первісна свідомість найвищою мірою орієнтована на постій¬не вирішення завдань тотожності.

Існує досить численний клас міфопоетичних текстів з найрізноманітнішими традиціями, в основу яких покладено ототожнення космічного (природного) і людського (плоть — земля, кров — вода, волосся — рослини, очі — сонце, душа — вітер, голова — небо і т. д.).

У мовних даних ряду архаїчних традицій можна виявити чимало свідчень висхідних тотожностей у визначенні простору і часу, як і у визначенні всього об'єму простору і всього об'єму часу — коло землі і коло часу як вираження ідеї Всесвіту і Року, так і у визначенні просторово-часових точок—тут і зараз. Міфологічна концепція в принципі дуже тісно і органічно співвідносить простір і час один з одним. У критичній ситуації, наприклад, на стику Старого і Нового року — і простір і час втрачають свою попередню структуру, «розриваються». Залишається лише злита воєдино просторово-часова точка, в якій все і вирі¬шується і яка стає зародком майбутнього простору і май¬бутнього часу, що створюються знову і знову в кожному но¬вому циклі творення.

Та точка в просторі і часі, де і коли здійснився акт тво¬рення, володіє найвищою цінністю — максимумом сакральності. Це центр світу, місце, де проходить світова вісь, де стоять різні варіанти земного образу космічної структури — «світового дерева» (дерево життя, шаманське дере¬во), де знаходяться світова гора, трон, столи, вівтар, вогнище—все те, що зв'язує землю і людину з Небом і Творцем; це—«на початку», час творення, відмічений най¬вищим піднесенням творчої теургічної енергії. Ці сакральні точки (просторова і часова) вписані в серію просторів, які все збільшуються і один в одного входить. Віддаляючись від центру, вони стають дедалі менше сакральними (жертва на вівтарі — храм — поселення — своя країна і т. д.).

Виходячи із сказаного можна виділити ще одну характерну особливість міфопоетичного розуміння простору і часу. Вона полягає в тому, що простір (як і час) у міфі не гомогенний і не нейтральний. Він «якісний» (переважно), і його «якість» визначається об'єктами, які в ньому знахо¬дяться, що в свою чергу певною мірою співвідноситься з положенням даної частини простору щодо центру. Але і ця диференційованість простору не залишається незмінною: в певній ситуації, яка припадає на певний визначений час, вказана просторова картина динамізується і, більше того, змінює якісні характеристики і поєдинок з хаотичним на¬чалом ведеться вже не на периферії простору, а в самому сакральному центрі, який за цих умов стає і центром хаотичних, ворожих людині сил.

Особливу роль у системі первісних уявлень про світ ві¬діграє ритуал. Він завершує собою діахронічний і синхро¬нічний аспекти космологічного буття, відтворює те, що було викликано до буття в акті творення, структуру само¬го акту, послідовність його частин і тим самим верифікує входження людини в той же самий космологічний універ¬сум, який було створено «на початку». Це відтворення акту творення в ритуалі актуалізує саму структуру буття, надає їй в цілому і її окремим частинам незвичайно підкреслену символічність і семіотичність, є гарантією безпеки і процві¬тання колективу. Звідси і роль жертви, яка з точки зору первісної свідомості зв'язує «тут» і «зараз» з «там» і «тоді».

Відповідно будується і структура ритуалу як образу творення. Висхідне положення — світ роздався в Хаосі, зав¬дання — інтегрувати Космос з його складових частин, знаючи правила ототожнення цих частин з частинами жертви, зокрема людської, далі — проголошення жерцем тексту, який несе в собі ці ототожнення, над жертвою, що знахо¬диться на вівтарі, тобто в центрі світу; кінець кінцем— прийняття жертви, яке втілює синтез Космосу.

Не випадково сенс життя і його мету людина космологічного періоду вбачала в ритуалі, основній суспільній і економічній діяльності первісного людського колективу. її свідомість була орієнтована насамперед на цінності знакового, символічного порядку. Саме вони були визначальними, первинними щодо матеріальних цінностей, а не навпаки.

Ритуал є головною операцією по зберіганню «свого» космосу, по керуванню ним, по перевірці цуценя відповідності його космологічним принципам. Центральне місце ритуалу в житті стародавніх колективів свідчить про те, що в міфопоетичну епоху основою релігії, її нервом є саме ритуал, таїнство, священнодійство.

В ритуалі брали участь всі члени первісного колективу; в ньому в комплексі використовувались всі засоби вираження, всі знакові системи — природна мова жестів, міміка, пантоміма, хореографія, спів, музика, колір, запах. В умовах„ коли те, що сприймається, і той, хто сприймає, актор і глядач, зміст і форма в акт ритуалу багаторазово міняються місцями, коли основні цінності даної системи світу по-різному перевіряються, зокрема і шляхом їх ритуального розвінчання, «хаотизації», зведення до абсурду, де) протилежного —теургічна енергія, активність міфопоетичного світовідчуття і творчості, прориви в духовні глибини зростають і частішають. Як результат, в ритуалі досягається найвищий рівень сакральності і одночасно відчуття найбільш інтенсивного переживання сущого, особливої життєвої повноти.

Наведений вище аналіз дав можливість виділити декілька наскрізних схем у міфі: власне космологічні схеми; схеми, які описують систему родинних і шлюбних відносин; схеми міфоісторичної традиції. Останні дві схеми міфологічного мислення спираються, як правило, на міфологічне сприйняття світу, але при цьому тлумачать події, які охоплюються колективною пам'яттю роду. В зв'язку з цим «історичні перекази» і схеми родинності сприяють організації актуальної діяльності колективу і зникають разом з руйнуванням родового суспільства, але цього не можна сказати про космологічну схему міфологічного мислення.

Справа в тому, що операціональний принцип пояснення світу, покладений в основу цієї схеми (як це зроблено? як відбулося?), має досить сильні евристичні можливості. Тому даний пласт міфологічного мислення продовжує існувати і в умовах розвинутих суспільств і служить висхідним базисом для становлення духовної діяльності. Міфологічне мислення виходить з ототожнення людини і природи, мікрокосму і макрокосму. Пізніше ця інтуїція одержала розвиток в рамках інших форм духовної діяльності, особливо в мистецтві і релігії. Американський дослідник містицизму Е. Дж. Перріндер вказує, що базисне значення для ідеї містицизму має єдність. При цьому той факт, що міфологія, Як і релігія і мистецтво, розрахована на цілісне людське переживання, зумовлює те, що дана інтуїція передається разом з властивими їй формами переживання.

Отже, на таких уявленнях: людина — це один з елементів космосу, її плоть виходить з космічної стихії — і базуються містичні ідеї модерністських релігійних сект, подібних до «Об'єднаної церкви» Муна. Але будь-яка модернізація передбачає наповнення старої форми новим змістом.

Так, в основу американської «громадянської релігії» закладено дві думки — обожнювання капіталізму і засудження комунізму як «ворога бога». Якщо капіталізм подається як соціальна система, яка «з благословення всевишнього» дала Америці «свободу і багатство», то комунізм нібито загрожує американцям позбавити їх цього. Все, що стосується комунізму, піддається перекрученню, тенденційній інтерпретації з урахуванням спрямованості на американського обивателя, на якого це все і розраховано.

З метою подолання духовної кризи капіталістичного суспільства релігійні ідеологи акцентують увагу на проблемі особистості. При цьому очевидне зближення релігійного і буржуазного трактувань людини і її свідомості. В результаті виникає новий, сучасний тип релігійно-буржуазного антропологізму, націлений на сприйняття його широкими масами. Людина розглядається вже не як піщинка в бурхливих хвилях буття, а як певною мірою творець своєї долі, хоч остання в будь-якому випадку і «визначена наперед всевишнім».

Зрозуміло, сучасна консервативна релігійна думка, як і раніше, головне в проблемі людини бачить не в її соціальному і національному визволенні, не у визволенні від пут капіталізму, тобто від експлуатації, безробіття, інфляції, а в спокутуванні, звільненні від гріха. Саме в цьому ракурсі обговорювалися питання людини і особистості на синоді єпископів католицької церкви, який відбувся в Римі у жовтні — листопаді 1983 року.

Література:

1. Гудима А.М. «Релігія і людська гідність» Київ, «Знання» 1987.

2. Солонько В.П. «Релігія. Містика. Сучасність.» Київ, «Знання» 1988.

3. Калінін Ю.А. «Релігієзнавство» Київ, «Наукова думка» 1994.

4. Шуба О.В. «Релігійні вірування і національні відносини» Київ, «Політвидав України» 1985.

5. Еменський В.Е. «Релігія. Церква. Молодь.» Київ, «Наукова думка» 1993.