Вивчення оповідань Володимира Винниченка

портрета письменника і вступного слова вчителя.

Володимир Винниченко – людина великого політичного темпераменту й революційної енергії, талановитий прозаїк, драматург, публіцист і оригінальний маляр. Довго його ім’я замовчували в Україні, а в еміграції часто чорнили. “Письменника, творчість котрого ознаменувала новий напрям розвитку української літератури, слава якого гриміла на рідній землі майже три десятиліття, було грубо, безжально викинуто з пантеону національної культури”, - вже в наш час відзначить М. Жулинський. [15; 97]

Постать Винниченка – неординарне явище в історії українського красного письменства і в історії України. Його творчий доробок складають понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, публіцистичних статей, 14 романів (один незавершений), а два (“Вічний імператив” і “Лепрозорій”) досі не надруковані. Окрім цього, письменник залишив двотомну етико-філософську працю “Конкордизм” (зберігається в архіві), майже 13 тисяч щоденникових записів (41 книжка) листування, близько стоні власних картин – пейзажів, натюрмортів, портретів, акварелей.

Ось ми й спробуємо бодай контурно окреслити ці грані творчої натури Винниченка.

План може бути такими:

Оповідання Винниченка – зразки соціально-психологічної прози в українській літературі початку ХХ століття

Винниченко – автор 14 цікавих романів.

Драматургічна творчість письменника

Винниченко –маляр.

Словесник надає слово дослідникам малих жанрів і романів.

Учень 1-й. Аналізуючи малі жанри і романи Винниченка, ми дійшли висновку, що письменник створив нові зразки соціально психологічної прози в українській літературі початку ХХ століття.

Епічна література того часу була представлена передусім такими прозаїками, як Стефаник Коцюбинський, Панас Мирний, Нечуй-Левицький. Кожен з них реалістично зображував життя, але “манери” цього зображення були різні. Іван Франко відзначив, що “великі епіки” (Панас Мирний та інші) завжди прагнули “описати, змалювати такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого оточення, нові письменники кладуть собі іншу задачу. Для них головна річ – людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах”. До цих нових письменників належав і Винниченко, що прагнув влити свіжу кров у поетику “старого реалізму”.

Учень 2-й. Про появу в літературі збірки оповідань Винниченка “Краса і сила” (1906) І. Франко писав: “... раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту...” Що ж нового виніс у розвиток епосу Винниченко, чому його твори хвилюють читача, цікавлять критиків?

Літературознавець Ігор Дзеверін вважає, що Винниченко в “Красі і силі” заглиблюється у внутрішній світ людини, чого бракувало творам побутово-етнографічного характеру в українській реалістичній літературі. Зверніть увагу на своєрідність стилістики твору. Перед тим, як подати портрет Мотрі, героїні повісті, автор з неприхованою іронією говорить: “То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп’янок, червоних”, ні “що, як повная рожа”, і сама вона не “вилускувалась, як маківка на городі”.

Учень 3-й. Я хотів би відзначити, що письменник психологічно точно відтворює людські почуття, використовуючи для цього влучні деталі і штрихи, щоб змалювати внутрішню драму Мотрі. Особливо велику роль відіграють у тексті діалоги й монологи. Їх Винниченко “відточував” філігранно. У діалогах герої самі себе характеризують, тому авторові не доводиться додавати щось від себе. Показовою є самохарактеристика Мотрі у сцені бійки Андрія і Ілька (учень читає уривок, коментує діалоги).

Учитель. Письменник сам пройшов складні життєві “університети”, і це дало змогу сказати йому правду про умови життя різних верств суспільства: безправних селян (“Контрасти”, “Голота”, “Біля машини”, “Хто ворог?”, “На пристані”, “Голод”, “Кузь та Грицунь”); солдатів (“Боротьба”, “Мнімий господін”, “Честь”); панства , інтелігенції, провінційних акторів (“Заручений”, “Уміркований” та “щирий”, “Малорос-європеєць”, “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”). Уже цей перелік підтверджує думку літературознавця А. Річинського, що “...обсягом і різноманітністю своєї тематики, діапазоном проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської”.

Письменникові дорікали за розхристаність письма, грубувату, нечисту мову (М. Вороний), “волохатий і незроблений стиль” (С. Єфремов), за те, що його мова “поплямована великоруськими словами” (Нечуй-Левицький). Це Дзеверін пояснює тим, що письменникові доводилося працювати в дуже складних умовах, він змушений був поспішати з роботою. Крім того, нерідко Винниченко свідомо вдавався до суржика, зважаючи на його поширення в самому житті справедливим є зауваження Михайла Слабошпицького, що в “оповідання молодого письменника увірвалися різні суспільні верстви і заговорили вони саме так, як говорили в реальному житті, - не зрідка до потворності скаліченою мовою, що і вирізняло суціль безкультурних люмпенів (а їх у творах Винниченка справді чимало). Одне слово, яка доба, така й мова, така й правда про неї”.

Оповідання – це тільки невелика частина творчої спадщини Винниченка. Новими художніми перемогами стали його романи “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Поклади золота”, “Слово, за тобою, Сталіне!”, “Сонячна машина”, повісті, п’єси, що з’явилися в 20-ті – 40-ві роки.

Далі на уроці пропонується підготовлені заздалегідь рефератні повідомлення учнів:

1. “Сонячна машина” – новаторський твір в українській літературі.

2. “Поклади золота” – соціально-детективний роман.

3. Останній роман Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!”

Подаємо матеріал для повідомлення учня “Поклади золота” – соціально-детективний роман”.

1926 рік. Винниченко з дружиною в Парижі. З Україною зв’язків майже не має. “За те, що люблю її чесно й любові своєї н продаю за розкоші, за лакомства нещасні. За це я позбавлений життя в ній, за те навіть праці своєї примістити ніде не можу”, - записав Винниченко в щоденнику. І раптом лист від видавництва РУХ, прохання підписати угоду про співпрацю. До письменника повертається творче піднесення. Ідея нового роману “Поклади золота” знову в центрі уваги: “Обдумування роману. Первісний хаос. Туманні лінії постатей і ситуацій. Ядро ідеї в імлі...” “Здається, можна дати назву роману “Загублений рай”. Усі, вся Європа, сі кляси й усі її члени тужать за тим раєм, з якого вигнав їх бог війни з вогненно-гарматним мечем. Кожен тужить за тою чистотою, незайманістю, яка була в нього. В кожного та чистота, той рай були різні, часто ворожі один до одного, але вони були, як такі, чи здається що були, кожний знову таки тужить по-своєму за загубленим”, - читаємо в щоденникових нотатках.

Над романом, остаточною назвою якого стане “Поклади золота”, письменник працював з 1925 по жовтень 1927 року. Згодом з Харкова, куди Винниченко надіслав роман, прийшла негативна рецензія: “Тут картається ціла система нашого життя, весь ідейний зміст наших провідних думок... Про чекістів автор говорить в романі, як про розбещених садистів і тим у нього вичерпується вся характеристика їх. Поряд з такою характеристикою типів комуністів Винниченко подає цілу низку типів білоемігрантів... які хоч являють собою дно еміграції, та змальовані вони як люди повнокровні, людяні і хоч своєрідні але моральні.... Словом, типи ці своєю людяністю і душевною м’якістю та щирістю просто таки викликають симпатією та співчуття”. А звідси висновок: “Наша радянська суспільність, труднощі нашої країни таких “Покладів золота” не приймуть”.

Твір був надрукований через шістдесят років у США, в Україні – лише в 1991 році.

За жанром “Поклади золота” – соціально-детективний роман. Цей жанр утвердив в українській літературі саме Винниченко (“На той бік”, “Сонячна машина”, “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Лепрозорій”). Літературознавець з діаспори Григорій Костюк у статті “”Про “Поклади золота” відзначає: “Започаткований Винниченком жанр уже в другій половині 20-х років знайшов був своїх послідовників. Маю на увазі Юрія Смоловича (“Фальшива Мельпомена”, “Государство доктора Гальванеско”, “Останній Ейждевід”), В. Владка (“Аргонавти світ”) та ще кілька інших письменників. Але в умовах сталінського соцреалізму 30-х років цей жанр був заморожений: страшним поліцій ним детективом стало все життя країни “соціалізму”. Лише в добу відлиги 60-ті роки цей жанр дістав право громадянства. Отже, в цьому аспекті “Поклади золота”, поруч з іншими згаданими творами Винниченка, належать до першого підмуру соціально-детективного жанру в українській пореволюційній літературі.

В основу роману покладено ідею символічних покладів золота в надрах України. Україна – це світовий скарб духовних і матеріальних цінностей. Про символіку покладів золота сказав сам автор: “Не скарб, а золоті поклади в землі України.” У романі є спогади, авторські ліричні відступи про свою незабутню батьківщину, філософські роздуми про сучасне життя, патріотизм і мораль. Ось як повідомляють у листі про розстріл професора, винахідника покладів золота: “Вас там, як і всіх нас тут, уразить смерть М.П. Кублицького... Століття Росія грабувала, нищила нас, саме ім’я наше вкрала й сховала від усього світу... століттями вона нас... І вся російська демократія... Тепер немов би ... соціалізм... М. П, Кублицький зробив надзвичайне відкриття величезних покладів золота на Україні... Відомий чекіст гунявий заарештував Кублицького з усією родиною, забрав усі папери і другу ніч розстріляв усіх Кублицьких. Тепер папери в Чека”.

Винниченко прагне осмислити сучасну йому дійсність на рідній землі після 1917 року. Як же діють “реформатори” і “ощасливлювачі” життя народного? Як вони керують людьми?