Постмодернізм та українська історична наука

План

1. Вступ…………………………………………………………………………….2

2. Початок і еволюція постмодернізму……………………………...…………...2

3. Визначення постмоденнізму та його поширення……………………………..4

4. Постмодерністська філософія історії………………………………...………..5

5. Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України……………………………………………………………………….….8

6. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки….…10

7. Висновок…………………………………………………………………….....12

ВСТУП

Торкнемося хоча б поверхово таких питань: початок та еволюція постмодернізму, визначення постмодернізму та його поширення, постмодерністська філософія історії, обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України, внесок постмодернізму до методології української історичної науки.

При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двадцяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.

Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії датуються другою половиною 80-х років під час неодноразового перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmodernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм, розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літературознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадокси постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний антисемітизм, але й через близькість до дисидентського руху.

Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів.

ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на модернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модернізмом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модернізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто пропагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, постмодернізм також було насаджено насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який датує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасними т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандистами ідей «громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщина постмодернізму І.

Захід добре розумів постмодерністський характер розвитку культури і науки при тоталітарних режимах. Пропонуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його незручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начинці» назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - відсталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.

Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (мета: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, говорити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значення яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне.

А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмодернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодернізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях.

Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II перетворюється знову (як свого часу) постмодернізм І з напряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років:

1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмодерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації теорії та практики постмодернізму II (наприклад, у музиці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політика, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та чеченізацією.

Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються незалежної думки (отже, насправді, заперечують лібералізацію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому масштабі спричинило останніми часами виникнення терміну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ

Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визначення що таке постмодернізм немає і воно не передбачається. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення на філософію та гуманітарні науки і який написав збірку статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» [«Постмодернізм пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання: що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти під постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, що проявилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.

У цьому понятті поєднуються справді «пост», у розумінні «після», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважати цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від середини XVIII до початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з одночасним переконуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з відкиненням ідеї проґресу).

Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі - повернення до середньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму, навіть з додатками «соціалістичного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеанства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модерної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмодернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (пригадаю