Вивчення оповідань Володимира Винниченка

наймичка, співчуваючи його лихові починає співати пісню про сироту, яку він так любить. І дитина оживає. Все вже здається не таким жахливим та безнадійним. Або оповідання “Ой випила, вихилила...” Головна героїня Ланка, щоб заробити цебер, що так потрібен для її хворої матері, відрізає із штанів у генерала великий гарний ґудзик. Генерал помічає її та здіймає галас, гадаючи що його хотіли зарізати. Городовий веде Ланку до поліції. Він різко блимає блакитними очима і не здається ні на які благання. Завівши дівчинку в малолюдну вуличку, він зненацька випускає її руку і штурхає в спину: біжи щодуху! Потім починає репетувати: “Держи її!” – і, гуркочучи чобітьми, вдає, ніби женеться за нею, а сам ховає посмішку в рудих настовбурчених вусах. І ця посмішка ніби осяває всю картину теплим гумором, раптово переводячи її з трагедійно-романтичної площини в гумористичну.

Винниченкові образи дітей не могли не приваблювати тогочасного читача, так само як і теперішнього, невичерпною здатністю радіти, захоплюватися красою, яскраво відчувати добро і зло, справедливість і кривду; своєю емоційною і моральною реакцією на навколишню дійсність, а самі твори – глибокою правдивістю, яскравістю образів, тонким психологічним малюнком, природністю і в той же час романтичною не буденністю ситуацій. В образах дітей вгадуються великі потенційні сили народу і його можливості духовно збагачуватися і розвиватись.

Характерною ознакою творчої манери Володимира Винниченка є підкреслено суб’єктивне зображення дійсності. Природа, побут, події, зовнішність і вчинки персонажів зображаються не в протокольно-об'єктивній манері стороннього спостерігача, а через сприйняття самих персонажів. Перед нами постає на світ сам по собі, а враження від нього героя твору, причому це враження, звичайно, залежить від психологічного стану того, хто сприймає, його настрою переживань, безлічі суб’єктивних особливостей – тому весь час відповідно до них змінюється, оскільки міняється і саме сприйняття. Для прикладу можна навести опис кімнати, якою її сприймає увечері наляканий темрявою Гринь з оповідання “Віють вітри, віють буйні...”: “На печі душно, черінь пече, жене духом глини і розігрітого кожуха. Але Гринь лежить непорушно, тільки голову виставив з-за завісочки у той загадковий, чудний світ, що починається зараз же за піччю. Все там тепер якесь інше, ніж звичайно: все ніби таке саме, як удень – і стіл з клітчатою цератою і мисник з розбитою Гриньком шибкою, і зелена в рожевих квітках скриня з горбатою спиною, на якій Гринь їздить верхи в Київ, - все те саме, але якесь воно тепер хитре, принишкле, з одведеними набік очима.” [5; 12]

“Гринь скошує очі вниз, на стіну, де висить одежа. Там щось ворушиться, длубається вимотується з-під темної купи.” [5; 13]

Вміння проникати в душевний світ дитини і “звідти” спостерігати навколишній світ знайшло яскраве вираження і своєрідну яскраву фор му в оповіданнях Володимира Винниченка.

В оповіданнях, що ввійшли до збірки “Намисто”, часто відсутня безпосередня авторська оцінка подій і персонажів, і в той же час відсутня пряма мова, при передачі думок героїв. Автор ніби фіксує “потік” безпосередньої свідомості героя і важко відрізнити, де закінчуються слова автора і де починаються думки персонажа. Щоб ще більше утруднити це розрізнення, в дитячих оповіданнях звучать постійно ніби два голоси – дитяче й доросле сприйняття світу. Дорослі й діти розмірковують над одними й тими ж подіями та фактами, оцінюють одне одного, кожен зі своєї точки зору. Ці оцінки часом співпадають, частіше розходяться, особливо в тому, що стосується різних витівок юних бешкетників. Таке “подвійне бачення” дійсності без зайвих описів і авторських аналізів допомагає краще розкрити особливості дитячої психології в порівнянні її з психологією дорослих, підкреслити особливості дитячого бачення світу.

Для прикладу візьмемо оповідання “Гей, хто в лісі, обізвися...”, де Володимир Винниченко блискуче змалював психологію малого хлопця, його ставлення дорослих до тих же самих подій. Хитрий дотепний хлопчак уже зрозумів, чого від нього хочуть старші, і лукаво цим користується:

“Зінь – дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. Так же сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорненькими, хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, просто-таки соромно відмовити йому.” [5; 28]

Своїм гострим розумом і невеличким життєвим досвідом Зінь аналізує всі заборони і пострахи, що на нього покладають батьки, щоб він менше бешкетував. Його не лякає і Бог, бо малий уже втямив, що і його можна задобрити: “треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів – і бог вже задобрений”. [5; 28]

Оскільки його ніяк не можна почути і побачити, то Зінь і не дуже вірить в його існування. Більше лякає його босяк Корчун, оскільки він цілком реальний і страшний на вигляд. Отож, Зінь починає його вивчати, щоб зрозуміти, як його знешкодити. І поступово приходить до думки, що Корчун зовсім не такий, яким його бачать дорослі.

Якщо для старших Корчун – лише бридкий халамидник, волоцюга і злодій, від якого треба триматись подалі, то Зінь сприймає його зовсім інакше. Оскільки Корчун – всевладний, бачить усі його капості (як запевняють Зіня батьки), і може його в будь-який момент покарати, то Зінь вважає, що Корчун і є справжній Бог. І поступово хлопець приходить до висновку, що його бог не такий уже й поганий. Зіня заворожують його пісні, величезна сила – адже він сам – один витяг застряглого в болоті воза; його весела вдача, вільнолюбна й широка натура. А якщо він часом сердить і робить комусь зло, - міркує Зінь, - це від того, що йому ж ніхто ні свічки не поставив, а всім же богам треба ставити, щоб були добрими. І Зінь вирішує виправити цей недогляд і, вибравши слушну мить, таки задобрити Корчана.

І коли хлопець побачить загибель Корчуна – це стане для нього справжньою трагедією – як же ж можна вбивати всемогутнього бога.

Так Володимир Винниченко у невеличкому оповіданні зобразив, як трансформується міф у свідомості дитини, яких форм набуває. Письменник показує, як мала дитина мислить – здебільшого конкретно та образно, зображує весь процес розмірковування та аналізу дитячим мозком абстрактного поняття; як воно знаходить конкретне і реальне втілення у дитячій свідомості.

Творчість письменника характеризується посиленням інтересу до життя людини, до її психологічного світу, посиленням гуманістичного пафосу, чому найяскравішим свідченням є збірка “Намисто”; що ввібрала в себе всі найкращі досягнення творчості Володимира Винниченка і може вважатися однією з вершин літературної майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі.

У світовій літературі мало знайдеться імен – рівновеликих в історії народу і літератури. Винниченко – один із тих, для кого політика і художня творчість йшли поруч. В цьому його сила, слабкість і неповторність.

Сповнена драматизму утвердження, протистояння боротьби, політична біографія Винниченка віддзеркалюється в художній.

Розділ ІІ. Методика вивчення дитячих оповідань Володимира Винниченка на уроках позакласного читання.

2.1. Емоційний потенціал дитячих оповідань Володимира Винниченка.

Вагомий внесок зробив письменник у благородну справу розвитку української дитячої літератури, продовживши славні традиції І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Автор збірки “Намисто”, оповідань “Кумедія з Костем”, “Федько – халамидник”, “Бабусин подарунок” виявив себе тонким знавцем дивовижного внутрішнього світу маленьких героїв. Велика любов до дітей допомагала письменникові зворушливо-ніжно, зі співчуттям і болем сприймати, переживати, зображувати тяжку, а часто й трагічну долю “маленьких грішників”.

Художні образи здебільшого впливають на емоційну сферу суб’єкта сприймання. Почуття, що виникають внаслідок взаємодії суб’єкта із твором мистецтва, є складними і багатогранними. Беручи до рук художній твір, читач прагне дістати естетичну насолоду, пізнати нові явища, закономірності суспільного життя чи світу, природи, глибше заглянути в потаємні “куточки” серця людини, збагнути її сутність.

Естетичні потреби людини, які, на відміну від фізіологічних, не є вродженими, здебільшого задовольняються шляхом сприймання творів мистецтва. Характер емоцій суб’єкта в процесі сприймання художнього твору зумовлюється його змістом, художніми якостями, умовами сприймання, в тому числі підготовленістю людини.

Характер і роль почуттів, що виникають у процесі сприймання художнього твору, залежать від того, наскільки логіка розвитку художніх образів відповідає уявленням сприймаючого, від взаємозв’язку образів, тих обставин, які зумовлюють розвиток характерів героїв, тих “перешкод”, що постають перед ними. Школяр читаючи твори художньої літератури обов’язково “стає” на бік одних героїв і “веде боротьбу” поруч з ними проти інших. “Потреби” героїв твору, за яких він вболіває, немов зливаються з його власними потребами, а їхні дії він переживає, як переживав би свої.

Почуття викликаються наочністю, цілісністю, конкретністю і взаємодією художніх образів. Виникнення почуттів та їхня активна роль в процесі сприймання органічно зв’язані із фантазією, уявою, пам’яттю.

У процесі сприймання художнього твору емоційна сфера суб’єкта може виявити різну активність. Це зумовлюється зокрема його настроєм, який в емоційному житті людини відіграє величезну