Петро Калнишевський - постать овіяна легендами

вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. Петро Калнишевський разом з іншими старшинами, переховав¬шись у церкві, врятувався від гніву розлюченої козацької «сіроми» і втік в одязі ченця. Повсталі ж, насамперед, звільнили з в'язниці захоплених гайдамаків і озброїли їх.

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання поль¬ської шляхти на Правобережжі, але й утиски та визиски російських ко¬лонізаторів. Створена царизмом для експлуатації та гноблення Лівобе¬режної України так звана «Малоросійська колегія» довела народ до від¬чаю — це про неї писав Георгій Кониський: «Канцелярія ця так упи¬лася кров'ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людська кров».

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник Коліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 груд¬ня 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків—«Коліївщина» (жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти, російських військ і загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною і організуючою силою цього народного руху. Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вже розбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 р. отаман Губа з невеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій нерівній сутичці з російськими військами.

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із закликом до гайдамацького повстання і підтримки Ко ліївщини, засумнівався в його правдивості (маніфест цей був фаль¬шивий, виготовлений Мельхіседеком) і дав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав кошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було дано відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через особливого по¬сланця, як це завжди було в Запорожжі». Що не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побрати¬мом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., у походах на Очаків і Хаджибей під командуван¬ням П. Калнишевського.

І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з про¬ханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.

Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю За¬порозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запо¬рожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765—1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьман¬щину).

Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рі¬шення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, проби¬ваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко — вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели.

Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., коли всьому війську козацькому низово¬му за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Кал¬нишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діа¬мантів).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули за¬писатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними пере¬могами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полково¬дець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбача¬тиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме старання¬ми Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні цар¬ського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї ка¬ральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матір¬ною ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присип¬ляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунту¬вав» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні запис¬ки — «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо кра¬моли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамови¬тому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше — після перемоги над Ту¬реччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запо¬розькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, сво¬боди» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням ге¬нерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Вихо¬дець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпо¬рядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, вось¬ми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових будин¬ків. Момент нападу був вибраний вдало—на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, про¬мислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни. Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними).

Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців?

Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим ма¬совим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З плеч голівку зняти...

Та не позволиш з тесаками —

Позволь з кулаками...

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці

Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.